Історія села Лисятичі(дослідницька робота студента)

Село Лисятичі знаходиться за 12 км на північний схід від Стрия. Зі сходу знаходиться Тейсарів, з півночі - П'ятничани, з заходу - Вівня та Угерсько, з південного боку півколом розташувалися села Кути, Стриганці та Пукеничі. Місцевість, на якій розташовані Лисятичі, має рівнинний

характер з висотами до 270 м над рівнем моря і має легкий нахил на північ. Колись вона була заболочена, а тепер зайві води чисельними каналами стікають звідси стікають до Дністра. Навколо села розкинулися поля. Більша смуга лісів тягнеться на захід від залізниці Львів-Стрий. Вона проходить за 3 км на захід від Лисятич.

В матеріалах хроніки місцевої парафії є запис, що Лисятичі є старшими від міста Стрия, бо в давніх актах писалося "Стрий біля Лисятич". Цілком можливо, що якесь поселення тут було ще в дохристиянські часи. Історик О.Купчинський вважає, що поселення з назвами на "-ичі" виникали ще задовго до формування Київської Русі, в період розкладу родового ладу. Тобто VІ-VІІ ст. На думку відомого львівського вченого М.Л .Худаша назва села очевидно походить від особового імені Лисята [57, с.208]. Це ім'я він виводить від імені Лис. Можливо, ще так прозивали хитру людину (за аналогією з лисицею). Подібні імена трапляються на сторінках давніх літописів.

В документах XVIII ст у Лисятичах зафіксовані назви полів за Бабчем на Садовичах, біля Бабчової Дзюри, на Огродовищах, в Воротищах, під Окопом на Крогульці, лука Дворища [6, с.117, 179, 199, 208, 209, 221]. Назва Бабче мабуть пішла від того, що тут колись стояла "баба" (ідол якогось божества). Можливо, що під ідолом була печера, звідки виникла назва Бабчова діра. Огродовище - це місце давнього "города" (міста). Окоп нагадує про сліди земляного укріплення навколо міста. Воротища підказують місце знаходження в'їздної брами до укріплення. Не знаю, які з цих топонімів ще побутують в селі.

У списку церковних полів 1808 року зазначені поля на Могилі (за Могилою). Очевидно, що це могло бути стародавнє цвинтарисько. Також цікавою є назва церковного поля коло Грушки [7, с.3-4]. Таких назв дуже багато зустрічається на Львівщині. Думаю, що на цьому місці ще в дохристиянські часи молодь справляла тризну після небіжчика. На Гуцульщині цей звичай зберігся дотепер і його добре описав М.Коцюбинський на початку XX ст в повісті "Тіні забутих предків" (грушки біля небіжчика). В деяких місцевостях назва Грушки транс­формувалася в назви Грище, Грисько. Виключаю походження назви від дерева груша, бо тоді в однаковій мірі зустрічалися б поля "під Яблунькою, під Черешнею, під Дубом" та їм подібні. А таких якраз нема. Не можна вважати, що Грушка означає грузьке, багнисте місце. В Лисятичах церква мала окрему луку "на Труськім" і цю назву можна саме так тлумачити. Також було поле "коло Шибеного". В цьому місці стояла шибениця, на якій страчували (вішали) за вироком суду злочинців (шибеників). Така ж сама назва поля (Шибене) була і за старовинним містом Стрілиська (тепер Жидачівський район). Незрозуміле походження мають назви "на Волохатій дорозі", "на Перекопі", "на Остроні" [4, с.4-19].

В матеріалах галицького краєзнавця А.Шнайдера (з 1870- х років) були записи про якийсь замок в Лисятичах у давніші часи [54, т. 1, с.65]. У дослідженні В.Ліпінського "Правом і безправ'ям" (польською мовою) зазначено, що укріплення в Лисятичах існувало в І половині XVII ст [62, т. 1, с.98]. В земель­ній метриці 1785 року також згадано панський двір або замок. Він був укріплений земляним валом [6, с.2]. Міг постати в час татарських нападів у ХУ-ХУІ ст. А їх було дуже багато. Чомусь оминув цей замок своєю увагою відомий дослідник О.Я.Мацюк. У його дослідженні "Замки і фортеці Західної України" (Львів, 1997) немає жодних згадок про замок в Лисятичах.

     XV ст можна назвати сумним часом для Львівщини. Львівський історик Д.Зубрицький у своїх дослідженнях зазначив, що татари чинили напади на галицькі землі 1416, 1438, 1452, 1453, 1457, 1473, 1476, 1479, 1482, 1491, 1496-98 років [50, с.83]. У1514 році під Львовом був зі своїм військом молдавський иоєвода Богдан. У 1514 та 1524 роках львівські передмістя палили татари. Вони пустошили Галичину в 1548, 1575, 1576 іа 1589 роках [50,с.90].

У львівських судових книгах згадки про Лисятичі прогля­даються від 1443 року. Зокрема, в записі від 8 листопада згадані водночас Лисятичі і Стрийський монастир [58, т. 14, с. 113]. М.Л.Худаш знаходив згадки про село з 1441 року[57, с.208].

В 1500 році в цьому містечку було вже 180 господарств та біля 1000 мешканців [54,т.2, с.516]. Така інформація наведена у виданні "Стрийщина", яке випустила у світ українська діас­пора. На жаль, не знаю, де є першоджерело цієї інформації, бо цифри виглядають надто перебільшеними для тих часів.

В акті люстрації села 1565 року зазначено, що селяни сидять на 32,5 виміряних дворищах. Було на них 157 госпо­дарів. Дворища мали назви Дорошове, Дмитрове, Брюсенське, Ковальове, Юхнове.Хвілійове, Кузульчине, Тивунцьове, Сем- кове, Петруньове, Посічінське (Пасічинське?), Борисчовське, Мацьковське, Олександрове, Ігнатцьове, Масьовське, Йоси- повське, Яревічовське, Ільковське, Косіровське, Заньовське, Кальчовське, Бубліковське, Рибчине, Лехновичеве, Сейчінське, Амбросове, Панасовське, Головатого, Жукове, Грицівськета півдворища нового. На півдворищі жили мельники Васько та Іванко Баран. Крім того, було ще дворище Попове, на якому мешкав священик з двома синами. Ці назви дворищ походять від імен їхніх давніх господарів, дещо спотворені писарем. Окремі двориська були згадані ще в земельній метриці 1785 року.

Переважно селяни не мали прізвищ і в акті люстрації писар часто записував їх по батькові (наприклад, Марко Ванькович, Іван Юркович). Частина цих прізвиськ по батькові згодом переростала в прізвища. Тому наводжу їх: Амбросович, Андрійович, Артимович, Баран,-Борискович, Борисов'ят, Бублікович, Вабіньович, Ванькович, Вівсяник, Возний, Гладко, Гринєвич, Грицькович, Гулькович, Даскович, Демкович, Занкович, Іванович, Івахович, Ігнатович, Йовчет, Йоськович, Коваль, Козійович, Косило, Кузулька, Кунасович, Купець, Курилович, Ласкович, Лечович, Ляхович, Мачкович, Мігулець, Мільчович, Міськович, Недолівек, Олексич, Оленчич, Оначкович, Ониськів, Ониськович, Парасчет, Паскович, Пенаш, Петрикович, Петрович, Піщельник, Попик, Пороско, Предейка, Прочіков'ят, Процевич, Рибчич, Ройкович, Сика, Степанович, Стечович, Тарчій, Трон, Тимкович, Ханчович, Хвілеч, Юркович, Яревич, Ячкович. Цілком можливо, що деякі з них збереглися у селі дотепер, можливо у дещо зміненому вигляді.

В давніші часи кожен кметь (господар) був зобов'язаний віддавати до двору одного вола за 5 років (поволовщина). Пізніше власник села Ян з Тарнова зменшив цю повинність до 2 волів з дворища, хоч на дворищі проживали і по 6 кметів. Син Яна ("теперішній пан войніцький") затвердив цю зміну відповідною грамотою з своїм підписом, яку селяни мали показувати урядникам. Таким чином село давало 67 волів, кожен з яких оцінювався по 4 зол. Медової данини колись давали десятий пень з пасіки, а Ян Тарновський зменшив її і постановив збирати п'ятнадцятий пень. У 1565 році було зібрано 15 пнів (кожен по 20 гр) та 34 гр очкового. Селяни також віддавали данину з свиней (жеровщину, свинщину). Збирали її тоді, коли в лісах "жер зародить", тобто буде врожай жолудів або букового насіння. Селяни тоді виганяли стада свиней на випас. Збирали від стада двадцяту свиню, а коли хтось двадцяти не мав, то від кожної свині платив певну суму. В час люстрації було зібрано 24 свині та 51 зол 4 гр грішми. Свиню оцінювали на 48 гр (1 гривня). Оскільки буки полюбляють рости в гористій місцевості, то навколо Лисятич мали бути великі дубові ліси.

     Від чверті ріллі кметі мали робити панщину по дню в тиждень. При цьому було додано, що мають виходити на роботу вчасно, і вчасно їх мають з роботи відпускати. В багатьох місцевостях селяни мали виходити на роботу після сніданку і працювати до заходу сонця. Але в реальному житті все виглядало набагато гірше. Бували випадки, коли панські економи змушували селян ночувати в полі, щоб вдосвіта ставали до праці. Адже кожен орендар маєтку хотів заробити якомога більше і не звертав уваги на правила, записані в інвентарних книгах. Крім того, селяни мали обов'язок возити з млина двірську муку, вивозити зерно з фільварку до міста, або куди накажуть. Дальші поїздки (наприклад, до Львова чи ще далі) зараховувалися їм за панщину.

В селі було 10 підсусідків, які данин не давали, але робили те, що їм казали, і по черзі вартували фільварок. Підсусідками називали бідних людей, які мали небагато землі. Ще один (Стецько) служив з конем (тобто був поштарем). Було кілька ремісників, які також нічого до двору не давали, але "мусили до двору свої вироби дешевше продавати, ніж іншим".

В селі було аж 9 корчмарів: Станіслав, Онисько, Химка, Гринь Сика, Яць Турлай, Пилип, Павло Тукович, Ігнатко Голієвич, Бенковський. Кожен з них мав дати щорічно до двору 2 зол чиншу. Крім цього, тут ще була корчма "гостинна", яка віддавалася в оренду разом з млином (можливо, стояла на гостинці). Звичайно, що 10 корчм на 157 господарств є забагато, але не менш цікаво й те, що серед місцевих корчмарів в той час ще не було жидів. Адже в усій Україні корчмарство було для них традиційним заняттям.

Селяни ще мали право самостійно варити для себе пиво, бо далі в акті люстрації зазначено, що в селі є двірська солодівня. Люди з села за кожне виготовлення солоду в ній мали платити по 3 гр. Платили навіть тоді, коли цей солод робили собі вдома. Щорічний прибуток двору з солодівні становив 6 зол. А від варення пива, "хоч в селі, хоч в панському броварі" треба було платити по 2 гр. Щорічний розмір цього податку був встановлений на 4 зол.

Варто зазначити, що звичай пити в корчмах горілку ще не був укорінений серед селян у ті часи. Горілка прийшла до нас із Західної Європи дещо пізніше. У корчмах пили пиво, медовуху і, можливо, вино.

Загальна сума щорічного податку від села становила 384 зол 24 гр [45, т. 1, с. 177-181].

     Цікавим є аналіз тогочасних імен в селі. Отже проживали тут: Андрій, Антон, Артим 3, Василь 3, Васинта, Васько 8, Галько (Ілько) 5, Гарасим 6, Гринь 8, Дасько, Демко 5, Денис, Дмитро, Занько, Іван (Івасько) 14, Ігнат4, Єремій 2, ЙоськоЗ, Калин, Климко 2, Кость, Кузьма 2, Кунаш (Конон) 5, Курило 2, Лаврик, Лазарець, Лесько 3, Лучка (Лук'ян) 5, Максим 2, Марко, Матвій (Мацько) 4, Місько (Михалко) 7, Мелько, Мен, Менко, Нестор 3, Олекса 2, Онисько 5, Павло 6, Панько, Петро 2, Проць (Прокіп) 2, Пилип 2, Роман 2, Сенько5, Сидор2, СтасьЗ, Стець 6, Тимко 2, Хведько 15, Яцько 17. Цифрами показана кількість однакових імен. Деякі з них легко ототожнити з давно нам відомими (Курило= Кирило, Мелько =Омелько, Калин= чоловічий варіант жіночого імені Калина, Йосько= Йосип, Занько= Зеновій, Дасько= мабуть, від Федасько, Федір). Важче пояснити імена Мен, Менко.

В акті люстрації села 1570 року зазначено, що в селі на 32,5 лану сидить 200 господарів. Село держав Микола Тшебінський. Перед тим з дворища давали по 4 зол чиншу, але теперішній державець з дозволу короля постановив, щоб давали по 20 зол та по колоді вівса стрийської міри. Колода вівса вартувала 64 гр. Бджоляна десятина та поволовщина були включені до чиншу. "Жеровщини" з села вже років 5 не брали, бо в лісах був недорід. 9 корчмарів платили по 2 зол, а з корчми "гостинної" брали по 12 зол. Тут також брали мостове (давало орендою 6 зол в рік), яке попередні ревізори помилково були записали до П'ятничан. Весь прибуток з села становив 777 зол 14 гр [45, т.7,с. 199-200].

Беручи мостове, пани мали дбати про належний стан торгової дороги в своєму маєтку. На практиці це було дуже рідко. Тому купці нерідко зверталися до шляхетських сеймиків чи до короля з проханнями, щоб той чи інший власник покращив стан доріг. В одній давній книзі записано, що подорож возом з Тернополя до одного з міст Львівщини тривала два тижні через погані дороги.

Біля села був млин на 2 кола на горі "на віднозі" (протоці) Стрия, який цього року заледве дав 100 мац збіжжя (вартістю 37 зол 7,5 гр), хоч мав давати прибуток 62 зол 15 гр. Це збіжжя походило з мірок, які брали від кожного корця змеленого зерна. Люстратори визнали, що прибуток зменшився через великий голод та утиски людей. Другий млин на ріці був на 3 кола і давав орендою 60 зол [45, т.7, с.201].

Як правило, в млинах брали по 2 гарнці зерна від корця. Маца мала 16 гарнців. Тобто, в першому млині могли змолоти за рік до 800 корців зерна.

В селі був невеликий фільварок. Його колишні землі були роздані селянам. Залишилися тільки 2 обшари. Один з них засівали яриною, а другий протягом трьох років лежав облогом. Цього року на обшарі зібрали 100 кіп ячменю. Вимолот був низький: з копи намолочували мацу зерна (вартістю 8 гр) [45, т.7, с.202].

Оскільки Лисятичі мали статус містечка, то біля нього селилася біднота, яку називали загородниками або басаликами. На місце їхнього поселення вказувала назва поля на Басалівці, записана в земельній метриці 1785 року [3, с.221].

2  В податковому реєстрі 1589 року зазначено, що вЛисятичах було 25 ланів землі, а священик мав пів лану Теж був млин на колеса, корчма. Рахувався тут один ремісник [65, с.39]. Невідомо, куди ділися ще 9 корчм, згаданих у попередніх документах.

28 лютого 1600 року королівський ротмістр Ян Замойський

3  Лисятич остерігав населення перед приходом татар [58, док.2865]. Він міг стояти тут з військом під охороною замку.

В XVI ст йшов судовий процес між Лисятичами та Стриєм за мито, яке брала громада Лисятич на дорозі біля села. Ця дорога дотепер має назву львівської, хоч перетворилася у звичайну польову дорогу [34, с.52].

Галицький історик А.Петрушевич на якійсь церковній книзі знайшов запис, що 1619 року біля Лисятич був вбитий в бою з татарами Ян Замойський, каштелян холмський. Він був одружений з Анною, дочкою Костянтина Вишневецького [52, с.247].

     Під час нападу орди 1620 року село втратило одну родину [60, с.205]. У 1621 року було знищене все село, яке перед тим обробляло 13,5 лану землі. В іншому місці цитованого мною дослідження М.Горна зазначено, що в 1617 році село оброб­ляло 26 ланів землі, а в 1622 році не оброблявся 21 лан [60, с.179]. Виходить, що після 1570 року кількість оброблюваних в  Лисятичах земель зменшилася майже втричі. Безсумнівно, що головною причиною цього були попередні татарські напади.

В акті люстрації села 1629 року зазначено, що посесорами (державцями) Лисятицької держави, виділеної зі Стрийського староства, за королівським привілеєм були Здіслав та Юрій Замойські. В селі було 10 осілих ланів землі. Селяни платили з лану по 20 зол чиншу, давали по 16 мац вівса, по 8 гусей, по 8 каплунів, по 4 курки та по 40 яєць. Бджоляної десятини дісталося 6 пнів. Якщо родило насіння дуба або бука, і селяни випасали свиней в лісах, то мали давати за це двадцяту свиню. Мали виконувати сторожу при дворі та інші звичайні свої повинності. З чверті лану землі повинні були виконувати по 2 повози до Львова щорічно. Робити з чверті мали по 3 дні в тиждень від полудня. В селі була корчма, з якої двір отримував 18 зол, а доходи з мостового були пораховані на 10 зол. Весь дохід з села становив 297 зол 6 гр. Був тут і фільварок, який давав 159 зол 15 гр прибутку. Того року в ньому було зібрано зерна (в копах): жита 200, вівса 100, ячменю 50, гречки 50, пшениці 10. Один млин в Лисятичах був спалений татарами, а інший стояв пусто, бо сусідський пан не хотів через свої землі пустити до нього води. До держави лисятицької входили ще села Кавчекут, П'ятничани та Стриганці. Весь прибуток з держави становив 748 зол. Замойські скаржилися комісарам, що власники сусіднього села Держів забирають лисятицькі землі, б'ють їхніх селян, забирають в них волів, сокири та інші речі. Просили, щоб була проведена чітка границя між їхніми селами [41, с.81-86].

Не знаю, як відобразився на житті села прихід в Галичину татарсько-козацького війська восени 1648 року. Тоді татари за своїм звичаєм пограбували та попалили масу сіл.

У 1649 році перед "зборівською війною" тут стояв загін польського війська, який чинив великі збитки селянам [42, с. 155]. Зборівською війною названа кампанія польського війська з козацько-татарським військом наТернопільщині.

     В 1659 році король дозволив Зигмундові Фредрута його дружині Софії з Васічинських взяти село в посесію і вони тримали його в час люстрації 1662 року. Тоді тут оброблялося ! ланів землі. З чверті лану мали робити панщини по 3 дні в іиждень. Бджоляної десятини того року дали 2 пні. Корчма давала 100 зол в рік. Було в селі вибранство. Парох з лану платив чинш 2 зол 6 гр. В фільварку було зібрано зерна (в копах): жита 200, пшениці 80, пшениці ярої 20, ячменю 100, лівса 120, гречки 150, гороху 6. З того було намолочено 676 корців зерна. З того 107 корців пішло на посів нового врожаю, 49 корців на харчі, а решта 530 корців було продано. Фільварок і ого року дав 462 зол 20 гр прибутку, а з села було 374 зол 18 і р прибутку. Разом 837 зол 8 гр [63, с.201].

Вибранцями називали селян, які замість відбування традиційних повинностей, ходили в походи у випадку війни, маючи власну зброю та все необхідне спорядження. В селах їх ще називали гайдуками, або солтисами. Ці селяни жили на виділених з панського маєтку землях.

У документі 1692 року зазначено, що в селі мешкала 81 родина. Воно знаходилося в посесії пана Вроновського, старости літинського. Саме в цей час починало заселятися містечко Вронівка, як слобода. Люди були малоземельні, переважно халупники. Було в містечку всього 12 хатин і то "в ратуші жид мешкав". Жидів було вже декілька. В самому селі була 81 хатина. За кількістю землі в селі 6 родин мали по півчверті лану, 3 - по 3 прути, один - два з половиною прута, 4 - по 2 прути, 14- по півтори прута, 17 - по прутові, 14 - мали тільки городи, а 22 мали тільки хатини з маленькими городиками. В селі було два млини з одним каменем та ступою для опихання проса [2, с.60-62].

У 1697 році польський король Август II дозволив Гелені Вороновській продати Лисятичі подружжю Потоцьких [1, с.88- 90].

     На вишенському шляхетському сеймику 1 червня 1699 року було ухвалено звільнити від майбутніх податків села Лисятичі та П'ятничани, належні львівському стольнику, а також Тейсарів (перемишльського каштеляна), які були спустошені ворогами. Того року татари також спустошили село Довголука [58, т.22, с.322]. А в деяких дослідженнях написано, що в 1695 році татари здійснили останній похід в Галичину, дійшовши до Львова. Виходить, що були й пізніші походи.

Весною 1701 року посли львівської землі на варшавський сейм отримали інструкцію, щоб домагатися податкових пільг для Стрийського староства, яке було ордою зруйноване. Водночас було зазначено, що треба зменшити поголовний податок для жидів у львівській, жидачівській та галицькій землях, бо вони ордою та різними бандами пограбовані і тому багато з них пішли на Поділля [58, т.22, с.363].

Не вдалося мені вияснити, як проходило життя села у XVIII ст. Але це були нелегкі часи. Річ Посполита переживала важку кризу. У1704-05 роках на Львівщині обдирали селян послідовно німецькі (саські) війська, шведські, російські. Не милували селян і польські жовніри. В Європі йшла велика війна, в якій Річ Посполита була ласим шматком і для Швеції, і для Росії. У1711 році Львівщину пустошили хмари сарани. Відомо, що в селах біля Миколаєва навіть худоба здихала, бо сарана виїла навіть траву до коріння. Сучасники писали, що коли перелітала сара­на, то стояла темінь, бо її хмари закривали сонце, і чувся великий шум від мільярдів працюючих крил.

У 1713 році Август II дозволив Миколі Кросновському про­дати Лисятичі Стефанії Гумлицькій [1, с.543-44]. Можливо, що її прізвище було Гуменецька. Відомо, що 1736 року пани Гуменецькі платили до державної каси з Лисятич 161 зол 13,5 гр кварти [39а, с. 156]. Це була четверта частина річного доходу з маєтку.

     Від 1717 року на Львівщині було кілька теплих погожих років. У 1722 році взимку взагалі не було снігу, бо було тепло [59, с. 180-181]. На початку 1729 року в тут панували надзвичайно люті морози, яких не пам'ятали навіть старі люди. В лісах за­мерзали птахи та звірі. По дорогах часто знаходили замерзлих подорожніх [59, с. 187]. А 1 січня 1735 року до Львова знову в'їхала маса московського війська, яке їхало весь день і розташувалося в ринку. По селах почалися контрибуції. Через два роки по Львову і околиці вже бродила маса голодних людей. І в природі було неспокійно. В лютому 1737 року в околицях Львова лютували такі сильні вітри, що трощили ліси, зривали і будинків дахи і, навіть, людей підносили в повітря. 14червня І ^38 року вся Галичина пережила землетрус, хоч шкоди не пізнала. У 1739 році російська армія воювала на Покутті і до Львова прибуло звідти багато біженців, які розповідали страшні речі про жорстокості московських вояків. У 1740 році Галичину знову навістила страшна зима, яка тривала понад 6 місяців. Люди восени навіть не встигли повністю викопати городи, як і потиснули морози і землю вкрив сніг. Того року птахи падали на льоту, а в лісах вигинула з голоду маса звірини [59, с. 197- 200]. В серпні 1749 року через Львів протягом 3 годин знову летіла така велика хмара сарани, що навіть сонця не було видно. Ця сарана об'їдала листя на деревах, зіпсувала збіжжя, вигризла траву. По селах з голоду стала здихати худоба. Після того настала велика дорожнеча [59, с.205].

Восени 1772 році Галичина потрапила до володінь Австрійської імперії і отримала назву "коронного краю Галіції і Лодомерії". Це мало би нагадувати давнє Галицько-Волинське князівство, але реально "Лодомерія" (тобто Волинь-Володимирія) потрапила до складу Російської імперії. Австрійські чиновники стали наводити в краї порядок і все облікувати. Тому з того часу залишилося більше документів, ніж з часів Речі Посполитої.

     В земельній метриці 1785 року зазначено, що за містечком Лисятичі рахувалося 1550 моргів ріллі, 1204 морги городів, лук та пасовиськ, а також 90 моргів лісу [6, с.265]. Зокрема селяни мали 1210 моргів ріллі, 85 моргів городів, 451 морг лук та 464 морги пасовиськ. Двірські площі відповідно становили 294,11, 165, 2 та ще 90 моргів лісу. Власників 15 моргів земель не зазначено (пустки), а решта належали церкві. В Лисятичах було 189 господарств, список яких наведено в кінці брошури [6, с.379]. Проте, що Лисятичі були містечком, свідчила і "ратуша або оренда", яка тут знаходилася, і велика жидівська колонія. Був навіть окремий жидівський цвинтар "окописько" [6, с.10]. Про те, що містечко колись стояло на торговому шляху згадував гостинець "волошинський" (тобто волоський) [6, с.16]. Про власне міське судочинство свідчила назви полів "біля шибениці", "біля шиберного хреста" [6, с.58, 91]. До шибениці, яка стояла перед в'їздом до міста, прибивали в часи Речі Посполитої тіла страчених злочинців, щоб населення мало належну повагу до законів. А закони були такі жорстокі, що чоловіка засуджували до страти за крадіжку вола, а жінці загрожувало спалення за заняття чаклунством. Біда в тому, що з чаклунством нерідко плутали нетрадиційну медицину.

20 квітня 1778 року селяни скаржилися на власницю села, яка чинила їм утиски. Суд визнав право селян на отримання відшкодування в сумі 4985 зол 25 гр [64, с.91 -92].

Про те, які зміни в галицькі села принесли австрійці, найкраще розповів І.Франко у своєму дослідженні "Панщина та її скасування 1848 року в Галичині". З нього й черпаю цю розлогу оповідь.

"...Та ось 1780 року Марія-Тереза вмерла і панування обняв її син, знаменитий цісар Йосиф II. Він уже довго перед тим, іще від 1766 року, обік своєї матері завідував справами держави, об'їхав пару разів усі краї і старався пізнати їх стан і потреби він був перейнятий просвітними, поступовими думками свого часу і сильно вірив у те, що самовладний, просвічений монарх силою своєї волі та державної власті може підняти всю суспільність на вищий ступінь розвою. Відповідно до тодішньої політичної науки, Йосиф II уважав хліборобство головним багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тим, що своєю працею годує і збагачує всі інші. І він постановив собі зробити все, що можна, для піднесення сього стану. Гарячий і відважний, люблячи завжди йти просто до мети, він зараз на початку свого самостійного правління письмом до надвірної канцелярії з дня 23 квітня 1781 року заповів, що його мета "знести в цілій державі підданське невільництво і запровадити умірковане підданство". Насамперед се мало статися в Чехії та Моравії, і хоча пани не дуже тому були раді, а на-міть урядники надвірної канцелярії не дуже за сим тягли, вийшов уже 1 падолиста 1781 р. цісарський патент, котрим знесено підданське невільництво.

Користі, які давав сей патент селянам, були ось які:

1. Піддані повинні були й надалі слухати своїх дідичів, відтепер могли женитися без дозволу дідича, а тільки іінзідомивши його, а дідич повинен був безплатно засвідчити і:«> картонкою.

2.  Підданому вільно буде без дозволу дідича віддавати дітей до ремесла й до шкіл.

3.  Підданий може шукати собі заробітку де хоче, а тільки має мати відпустку від дідича, котру той повинен йому дати безплатно.

4.Дідич не може силою брати дітей свого підданого до своєї послуги; тільки такі сироти, що не мають ні батька, ні матері, і повинні за звичайну заплату служити в дворі щонайбільше три роки.

Сей патент видано й для Галичини 5 квітня 1782 року. Се Пуп перший важний крок по дорозі до тих основних змін, які надумав перевести Йосиф II. Ще перед тим патентом із 20 падолиста 1781 року він постановив тимчасово, що панщина не може виносити більше, як три дні на тиждень. 16 червня І 786 року вийшов знаменитий Йосифів панщизняний патент, котрим сей тимчасовий стан перемінено на постійний, подано докладно довготу робочого дня (літом 12, зимою 8 годин), заборонено один день панщини ділити на два, два до пів вироблені дні складати на один, накладати на одну родину разом пішу й тяглу панщину, перемінювати пішу на тяглу або тяглу на пішу з більшим числом осіб, ділити супряг тяглої панщини надвоє, завдавати підданим якийсь певний розмір роботи (н-д, маєш стільки зорати, скосити чи зжати). Від тяглої панщини мали бути піддані звільнені в часі зарази на худобу. Комірники мали робити 12 пнів у рік, щомісяця не більш ям один день; комірники старші понад 60 літ, каліки та вислужені вояки мали бути вільні від панщини. Панщину треба було щотижня в неділю заповідати згори на цілий тиждень, аби підданий знав, коли має час для свого господарства. Зимові панщизняні дні не сміли лишатися на весну або на літо; коли підданий з власної вини пропустив день роботи в тижні, мав його відробити наступного тижня.

     Коли підданий мав панщини не більше, як 52 дні в році, то пан не смів жадати від нього більше, як один день у тижні. При далеких фірманках пан повинен підданому всі потрачені дні відчислити від панщини, надто дати йому стравне для нього і для худоби і гроші на рогачки, пороми і т. і. Надто не повинен один підданий у році їздити більше як 40 миль дороги. Пан може жадати від підданих, аби переходили на роботу з одного фільварку на другий, але не надто далеко; та він не міг зичити своїх підданих, аби робили панщину кому іншому. Нічна варта при дворі мала бути вчислювана до панщини. Пан не міг силувати підданого, аби окупував свою панщину грішми, але такий викуп за обопільною згодою і з повідомленням окружної власті був дозволений. Коли підданий мав подвійну панщину, дідичеві й попові, то обидві разом не могли виносити більше, як три дні в тижні. Пан не смів силувати підданого до жодних інших робіт ані данин понад ті, які були приписані сим патентом, хоч би вони стояли в давніших інвентарях. Пан ні за що в світі не міг ділити підданських (рустикальних) ґрунтів ані розпоряджатися ними, не міг силувати підданого до жадної роботи понад те, що приписано в патенті, навіть за заплатою. Громадських шарварків, зібраних для направи доріг, мостів та гребель пан не міг уживати до своєї польової роботи; так само не міг силувати підданих до двірської служби ані за панщину, ані за самовільно встановлену плату, але мусив їм платити відповідно до добровільної згоди. В кінці патент гостро забороняє всякі звичаєві, в інвентарях не записані роботи та дачки, котрими пани та їх служба гнобили підданих - а був їх довжезний ряд (§47-48); назву тут лиш деякі з тих заборонених старопольських звичаїв: комірне - платив підданий за комірника, що жив у його хаті; сольове - платилося панові від кожної топки купленої солі; чопове - платилося від кожної бочки купленого пива чи горілки; міркове - платив підданий гайдукові, що перемірював збіжжя, яке підданий привіз панові за чинш; вагове - підданий мусив у дворі важити свій тютюн і овочі і давати з того панові десятину, а гайдукові - за вагу; торгове - платив підданий від кожної фіри, що їхала на торг, зі збіжжям, овочами, сіном, горшками й склом; виборове - платила громада панові за те, що вибирав для неї війта й присяжних; святочне - дарунки для панських офіціалістів; гайдучне - датки для панської служби. Далі зніс патент примус горілчаний, так звані куниці, т.є. дарунок для пана за дозвіл підданому взяти шлюб. У кінці гостро заборонено панам, аби, розсуджуючи сварки між підданими, не сміли накладати на них грошових кар.

     Переступлення тих заборон називалося утиском або з латинська прегравацією, і остатній параграф патенту постановляє, що котрий пан сього допуститься, буде змушений повернути підданому його кривду подвійно або й потрійно.

     Перший раз тут від непам'ятних часів прийшлося польським 11,там побачити границі своєї власті та порозуміти, що за переступлення тих границь по голівці не погладять. Перший раз сторонні очі заглянули так глибоко в їх "домашню справу", тобто в їх відносини до підданого - хлібороба. Можна зрозуміти, що пани недуже тому були раді. Та цісар Йосиф не зупинявся на половині дороги, а поступав чимраз далі. Швидко по виданні першого патенту настиг другий: 17 серпня 1786 року вийшов надвірний декрет про судівництво по селах, котрим доповнено давніші патенти про сю справу, а власне з дня 1 вересня 1781 року про поступування при спорах між підданими й дідичем і з дня 24 червня 1784 року про те, що судівництво для селян має бути безплатне. В усіх тих патентах важне те одно, що селя­нинові дано можність жалуватися на кривди, хоч і утруднено йому ті жалоби дуже значно. За польських часів селянин не міг ніде жалуватися, для нього не було ні суду, ні права. Друга важна річ отсих патентів була та, що в справах, що торкалися цілої громади, закон позволяв селянам вибирати депутатів і давав їм повноваження до ведення громадського процесу; се були так звані пленіпотенти. Вкінці третя важна річ була та, що хоч і полишено дідичеві судити дрібніші справи своїх підданих, але рівночасно зажадано від нього доказу, що зуміє судити по закону, зажадано невеличкого екзамену. Коли ж дідич того екзамену не здасть (ну, а котрий же дідич захотів би був тоді покрити себе вічним соромом і здати екзамен?), у такім разі він мусив держати й оплачувати екзаменованого суддю , так званого юстиціарія, або попросту мандатора. Такий мандатор був, як то кажуть ні рак, ні риба, ні державний урядник, ані приватний урядник, а сього й того потроху. Держава екза­менувала його і признавала відповідним на уряд, а потім пускала: шукай собі місця, де хочеш. Пан приймав його, оплачував і міг відправити, та проте він за своє урядування відповідав не перед паном, а перед урядом, і уряд міг також карати або зовсім усунути його. Як бачимо, становище мандатора було дуже трудне. Треба було догодити і пану, й урядові, що тоді жили з собою, як пес із котом. Не диво, що ті мандатори лишили по собі серед нашого народу дуже лиху пам'ять, хоча між ними були й щирі та розумні і на свій час поступові люди. Та не треба забувати, що через заведення мандаторів Йосиф II зробив дуже важну щербу в давніх панських привілеях: відібрав панам із рук судівництво над хлопом. І хоча закон наказував, що в разі кривди від пана або від його слуг селянин поперед усього мусить іти зі скаргою до того самого пана, а тільки тоді, коли би йому тут не зроблено справедливості, може удатися до циркулярного уряду, то направду хлоп із усякою скаргою йшов насамперед не до пана, а до мандатора. Правда, мандатор аж надто часто готов був робити так, як того вимагала панська користь; але при тім він мусив оглядатися на закон і на уряд далеко більше, ніж сам пан, бо знав, що панові уряд не швидко допече, а йому може дуже швидко доїхати кінця.

Та все те досі зроблене було тільки малим початком того, що думав зробити цісар. Йому хотілося бачити Австрію держа­вою одноцільною, розуміється, німецькою, з однаковими скрізь установами, під кермом необмеженої волі монарха; він був, як кажуть по-книжному, централіст і автократ. Він бачив добре, що шляхта в кожнім краю має свої окремі спомини, окремі змагання, покликається на окремі давні привілеї. Тільки селянство, поневолене, притиснене й кривджене, -так думав цісар, - має скрізь однакові інтереси і може подати тривку підпору для його політичних змагань. Треба, значить, опертися на селянстві, допомогти йому до свобідного розвою й скріплення, а задля сього вкоротити руки шляхті, а тоді й політичну ціль можна буде осягнути.

До сього вели, на думку Йосифа II, дві дороги рівночасно: регуляція оподаткування ґрунтів і регуляція відносин між панами та підданими.    Як перші виломи в старопольських порядках зробив австрійський уряд із чисто скарбових, податкових причин, так і тепер зміна податкових порядків мала служити основою дальших, безмірно важних перемін у цілім суспільнім порядку. Дивній податок, званий контрибуцією, показався зовсім недостатнім; його стягали самі домінії, розуміється, кривдячи притім не раз підданих, а їхні фасії були переважно фальшиві. І от цісар задумав замість контрибуції запровадити загальний податок ґрунтовий, котрий з додатком домового чиншу по містах мав бути одиноким безпосереднім податком у державі, "По, - писав цісар ще 1783 року, - земля, котру природа дала чоловікові для удержання, - се одиноке джерело, з котрого все випливає і до котрого все назад вертається, і котре по всі часи лишається тривке й незмінне". Ремесла й фабрики мали пуги вільні від податку. Ґрунтовий податок мав опиратися вже не на панських фасіях, але на докладнім помірі всього управного ґрунту і на пізнанні всіх доходів, які він дає. Патентом із 30 квітня 1785 року цісар установив по краях комісії для виконання помірів і оцінок доходу. Аби полегшити роботу, він велів не вдаватися в обчислювання чистого доходу, але подати наразі тільки гуртовий (брутто) дохід із ґрунтів. Сей перший у Австрії катастральний помір тривав 4 роки і був уже скінчений восени 1789 р. Хоч і який він був недокладний, а все-таки виказав, що при дотеперішнім оподаткуванні підданські ґрунти подані були більше-менше вірно, але своїх власних, домініальних ґрунтів по всіх австрійських краях пани затаїли майже цілу третину.

     Від дня 1 падолиста 1789 року ввійшло вжиття нове опо­даткування. Обчисливши весь виказаний гуртовий дохід із ґрунту, цісар постановив так: ґрунт має служити хліборобові поперед усього до власного удержання і людського життя; тільки з того, що лишиться понад се, може брати одну частину держава, а одну - дідич. Цісарський патент із дня 10 лютого 1789 року поклав тут таку міру: з кожних 100 ринських гуртового доходу 70 повинно лишитися селянинові на кошти власного удержання і на господарство, 12²/₉ має брати держава як рустикальний податок, а 17⁷/₉ брати дідич як вартість панщини і всіх підданських данин. Податки мав стягати не дідич, а війт, і віддавати їх окружному поборцеві.

Нема що й казати, що ся Йосифінська "регуляція податкова" викликала серед шляхти цілої Австрії величезну бурю. Тут уже було не до жартів! Цісар не обчищав уже панщизняне дерево з хробаків та гусениць, не відтинав сухі гілки та погані парості, а прикладав сокиру до самого кореня. Не досить, що оподат­кування рівномірно дотикало панів і підданих, але головна основа панського добробуту - панщина і хлопські данини - була страшенно зменшена. Досі пани в Галичині зовсім інакше міряли! На 100 ринських гуртового доходу з підданської землі вони лишали підданому на життя й господарство 20, а собі брали 80! Ненабагато краще було й по інших краях, так що Йосифінська регуляція податкова, нібито не торкаючи основ панщизняного порядку, відразу зменшила розмір панщини на четверту чи навіть п'яту частину.

Та головна основа регуляційного патенту з дня 10 лютого 1789 року йшла ще далеко дальше. Сей патент - то найважніше, найсміліше, справді революційне діло Йосифа II; ним знесено зовсім панщину. Обчисливши податкову повинність підданих на гроші, патент пише далі: "Гроші мають бути надалі одинокою мірою й формою підданських повинностей. Пан- щизняна робота, осипи й данини натурою для найбільшої часті селянства, то є для всіх тих, що платять понад 2 ринські ґрунтового податку, мають бути скасовані й перемінені на грошову данину. Тільки комірники й халупники, що платять менше як 2 ринські податку, лишаються далі при панщині". Так само й ті чиншівники або панські слуги, що сиділи на панських (домініальних) ґрунтах, не підпадали під приписи сього патенту. Хлопські (рустикальні) ґрунти мали назавжди бути різко відділені від панських, і пан не смів ні в якім разі ані п'яді рустикального ґрунту прилучити до свого.

     Тепер уже не самі пани, не самі вищі урядники повстали проти цісаря; декуди силкувалися пани підбунтувати проти сього добродійства навіть селян. Дурили селян, що цісарський уряд зруйнує й повикидає їх з ґрунтів, бо буде жадати від них грошових данин, а пани не дадуть їм ніякого заробітку. Та все те не було би ні нащо придалося, бо селяни добре розуміли свою користь. Але доля судила інакше. Ледве чотири місяці минуло по виданні сього патенту, а вже цісар Йосиф II умер. З ним умерли й його постанови, і на цілих 50 літ завмерла й поправа хлопської долі..." [55, с,30-36].

У 1807 році весь прибуток держави від Лисятич становив 4165 зр. В тому числі вартість праці селян та їхніх данин становила 1820 зр. Разом вони мали відробити за рік 6888 і ні них та 7266 піших днів, дати 388 корців вівса, 311 курей, 168 каплунів, 966 яєць, 1038 мотків прядива [35, с.19]. День тяглої панщини вартував 6 кр, пішої - 4 кр, корець вівса – 30 кр, курка -5 кр, каплун -7,5 кр, 6 яєць - 1 кр, моток прядива – 1,5 кр.

В липні 1817 року на публічній ліцитації село Лисятичі купив пан Бернард Зербоні. В ній взяли участь пани Августинович, Заборовський, Бронєвський, Чайковський та Зербоні. Початкова ціна становила 170000 зр, а купив Зербоні за 281400 зр [36, с.9-23]. В інвентарі Лисятич 1817 року зазначено, що місцеві селяни мали робити щорічно 5318 днів тяглої та 8144 дні пішої панщини, заплатити 240 зр чиншу, 38 зр 15 кр жорнового податку (від 153 жорен!), здати 407 корців вівса, 312 курей, 168 каплунів, 978 яєць. Селяни мали 334 чверті землі, 204 волів та 2 коней.

Цікаво, що за рік часу (від 24.3.1817 до 24.3.1818 року) 160 лисятицьких господарів, які повинні були відробити 5494 дні тяглої та 6847 днів пішої панщини, не відробили 1255 тяглих іа 1425 піших днів [37, с.57]. Це становить 21,7% або п'яту частину. Мабуть це свідчить про падіння дисципліни в період зміни власника села. Двір тоді мав 312 моргів ріллі, 75 моргів лук та 146 моргів різних невжитків.

До 1820 року в селі вже було 200 номерів. Поля становили 1560 моргів, луки, городи та пасовиська - 1208 моргів, ліси - 85 моргів [4, с.263]. Отже, за період 1787-1820 років природний баланс майже не порушився.

     У 1842 році власник села Фрідріх Зербоні ді Спозетті потрапив у скрутне матеріальне становище і звернувся до львівського адвоката Карла Маліша з проханням знайти йому якогось кредитора, щоб позичити 5000 зр під невеликий відсоток. Маліш вирішив разом зі своїм знайомим Густавом Глоговським видурити у Зербоні маєток. Маліш представив Глоговського заможним філантропом, який може позичити більшу суму грошей. Зербоні погодився позичити 15000 зр, бо крім сплати боргів треба було ще проводити меліорацію земель в Лисятичах. При підписанні контракту Глоговський зажадав підписання контракту про оренду маєтку Лисятичі на 8 років за дуже малу орендну плату. Зербоні не хотів, але Маліш переконав його це зробити, бо Глоговський дуже добра людина, але переживає, щоб позичені гроші не пропали і тому хоче укласти такий фіктивний договір. Довелося підписати, а через два роки справу вже розглядав суд. Для нас цікаво, що в цьому контракті було зазначено, що Зербоні вже мав частину матеріалу для будівництва ґуральні і воловні на 150 голів. Ґуральня мала виробляти 30° горілку із одноразового затиру 50 корців бульби. Контракт був явно кабальний, бо в ньому говорилося, що якщо Глоговський через перешкоди з боку власників не зможе приступити до оренди, то Зербоні за кожен наступний рік буде сплачувати не 1000 зр, а 1500 зр [40, с.2- 7]. Згодом село пішло на ліцитацію і його купив за 20000 зр Рудольф Онишкевич [40, с.7]. Незабаром виникла суперечка за 148 моргів пасовиська, яке знаходилося між селами Лисятичі та Тейсарів. Воно було віддалене майже на милю (7,5 км) від Лисятич і на ньому тейсарівці постійно пасли свою худобу, хоч офіційно воно, нібито, належало до Лисятич. У 1861 році Р.Онишкевич, звертаючись в суд, писав, що це пасовисько йому передала лисятицька громада у 1856 році, після чого він наказав його оборати з боку Тейсарова та заборонив випасати на ньому тейсарівську худобу.

Почався довгий судовий процес, який роками тупцював на місці, бо не було вагомих документів для забезпечення прав сторін. Земельна метрика 1787 року села Тейсарів була втраченою ще після 1820 року, а Р.Онишкевич теж не міг доказати колишніх прав громади Лисятич на це пасовисько [6, с.117]. Кінцевий результат суперечки мені невідомий. Корчми і ґуральні, які працювали майже в кожному селі, деморалізували селян. Випадки обкрадання церков у Галичині ставали все частішими. Тому крайова влада 18 серпня 1841 року циркулярним листом ще раз нагадувала священикам потребу виставляння нічної варти при церквах, як це вимагалосяв попередніх розпорядженнях влади від 3 січня 1786 року та 22 травня 1810 року [38, с.7]. Отже, кидається у вічі стійке небажання влади вирішувати питання деморалізації населення радикально.

У 1850 році тут мешкало 200 українських родин або 1389 осіб. Серед них було 416 дітей віком до 7 років [5, с.39]. Тобто в середньому родина складалася з 7 осіб, а 30% мешканців становили дошкільнята. Тепер в жодному селі України нема нічого подібного. Зрештою, у ті часи, коли люди були позбавлені найменшої медичної опіки, епідемії хвороб викошували масу дітей та молоді. Тому прориви в народжуваності швидко ліквідувалися масовою смертністю.

У 1854 році парох мав тут 1415 вірних [90, с.31/1854].

До 1857 року в Лисятичах ще відбувалися щотижневі торги по середах [33, с. 19]. Це був відгомін міських традицій.

У 1872 році почалися підготовчі роботи по будівництву залізничної колії через село. Постало питання викупу земель під будівництво колії. В селі виникла спілка з 2 війтів (місцевий пі Юрко Курилишин з П'ятничан) та 2жидів (Прайзнер і Гершко і Полиці), які хотіли на цій справі заробити. Вони викуповували під окремих селян ґрунти - по ціні 1 зр за кв. сажень, але на тому програли, бо комісія, сформована за наполяганням будівельників, примусово викуповувала в них ці землі по 17кр за кв. сажень [18, с. 120]. Тоді й зрозуміли селяни, що ринок є оправою делікатною.

     В 1874 році в селі з ініціативи пароха виникло "Братство тверезості", яке нараховувало 175 членів. Той, хто порушив складену присягу, платив 5 зр штрафу. Повідомив про це до газети війт Яць Струк [86, ч.79/1874]. В Галичині саме тоді підносилася могутня хвиля протиалкогольного руху, яку всіма силами підтримала церква на чолі з митрополитом Йосифом Сембратовичем. Хоча через кілька років польські пани та їхні підручні-орендарі повели справу так перед цісарем, що Й .Сембратович позбувся посади. І досі в Україні церква не може повторити того, що було зроблено у 1870-х роках. Та й про Й.Сембратовича воліє не згадувати.

Саме з цього Братства почалося духовне відродження села. Бо там, де тверезі люди, є зацікавлення громадськими спра­вами, освітою, пресою, книжкою. Боротьба за тверезість є дуже актуальною і для теперішнього часу. Докладна історія руху тверезості в Галичині висвітлена в моїй книжці "Не пийте, хлопці, Вкраїна просить...".

На початку 1881 року в громаді було 1724 та в дворі 60 мешканців [99, с.377].

До осені 1882 року в селі відбулося аж три пожежі, які знищили до ЗО хат, в основному жидівських. Пожежі виникали в місці, яке люди називали ринок (або містечко), де мешкали жиди. Українська газета, повідомивши про це, зазначила, що при цьому згоріла і крамниця, яку тримав один господар - українець. Він потерпів шкод на 700 зр. Остання пожежа була підпалом. Слугу-палія поліція зловила, але товари не були застраховані [66, ч. 10/1882].

Після пожеж перед селянами поставала гостра проблема відбудови знищених господарств. Це було нелегко зробити.

Про умови життя галицьких селян на початку 1892 року писав о.Данило Лепкий з села Горбачі: "Тепер, коли дерево так подорожчало, наші хлібороби зачали ставити правдиві клітки, а не хати, призначені на мешкання та прожиток людини, а в деяких сторонах нашого краю кімнати селян уліплені з глини наче ластів'ячі гнізда. Коли такої хати не обтулить ся восени добре соломою, то серед лютої зими гострий мороз пронизує стіни наскрізь, хата заливається сирістю, неприємним запахом та зародками всяких хвороб. А деякі хати наших селян всередині своїй такі непросторі, що їх внутрішня, на мешкання призначена площа, ледве деколи досягне 6- до 7 сажнів квадратних, висота ж така невелика, що рослий чоловік доторкнеться головою стелі" [74,26.1.1892].

Село активно цікавилося політичним життям. Коли в 1890 посол Ю.Романчук виступив рупором так званої «нової ери», тобто порозуміння з польськими послами в парламенті, піною невеликих поступок поляків культурним домаганням українців. В газеті «Діло» тоді була поміщена велика підбірка листів і звернень на підтримку Романчика. Було таке і з Лисятич.

«Високодостойний Пане Предсідателю!

Ми, мешканці села Лисятич, округу стрийського, не мігши прилучитись до висланої уже цілим повітом нашим Вам подяки та призвання, сповняємо отсим наш святий обов'язок – дякуємо Вам, Високодостойний Пане Предсідателю, що Ви враз з Вп. пп. послами Вашими однодумцями висказали цілому світові: хто ми і чиї ми діти! Лисятичі, дня 20 грудня 1890.

О.Хавалко Іван, священик, Андрій Берник, Михайло Кухар, Юліан Костецький, Панько Іванців, Іван Кизима, Іван Дмит- риіиин, Михайло Струк, Олекса Андрушко, Василь Берник, Михайло Снігур, Павло Берник, Олекса Кухар, Микола Шиш за громаду Лисятич» [74, ч.292/1890].

На жаль, угодовська «новоерівська» політика довго не потривала, бо поляки на суттєві поступки не пішли.

14липня 1893 року над Лисятичами пройшла велика буря з градом. На пасовиську грім вбив вола та поранив коня. Автор цього допису в газету теж повідомив при цьому, що в селі є господар, що має 5 синів. Четверо з них порядні, а п'ятий - виродок, що робить постійно сором батькові з 14 років, до церкви  ніхто його затягнути не може [66, ч. 14/1893]. Можливо, що автором допису міг бути місцевий парох.

Протягом 1879-84 років о.Іван Біржинський поховав у Лисятичах 695 осіб. Серед них було 223 малят віком до 1 року, 189 від 1 до 7 років, 28 від 7 до 15 років та 255 старших від 15 років. Таким чином діти становили 63,3% відсотка серед померлих. Це наслідок антисанітарії та неналежного нагляду за дітьми. Люди в селі жили бідно, бо парох 79 осіб поховав безплатно. В середньому щорічно парох мав 115 похоронів або кожного третього дня [5, с.114]. Звичайно, що в час епідемій, коли найчастіше помирали діти, могло бути і по кілька похоронів вдень. Водночас протягом 1879-84 років в селі було звінчано 187 пар (передшлюбних оповідей було 213). Тобто щорічно парох вінчав 31 пару. 12% майбутніх подруж не доходили до шлюбу внаслідок економічних або інших причин [5, с. 114]. Читач зможе порівняти ці цифри з сучасним станом речей і зробити свої висновки.

Життя Лисятич в кінці XIX ст (за публікаціями Павла Кирчіва)

У 1890 році в газеті «Діло» появилася у кількох числах розлога публікація «Автономія в селі Лисятичах», яку написав Павло Кирчів, брат місцевого помічника пароха о.Богдара Кирчіва. Сам Павло (1862-1916) за фахом був вчителем, але займався літературною творчістю, збирав фольклор, а на початку 1890-х років був одним з редакторів журналу «Правда».

У великій статті було описане розлоге соціальне тло, на якому розгорталася діяльність сільської влади. Після цієї викривальної статті, було ще кілька менших повідомлень з села, які вважаю доцільним навести в цій книжці.

Автономія в селі Лисятичах

І. На яке сходить громадська самоуправа і як то потрафить господарити porzadny (порядний) війт з „паном" писарем, нехай світу покаже велика, колись багата, громада Лисятичі, що лежить 1,5 милі від Стрия, коло гостинця, ведучого із Стрия до Львова.

„Несподіваний" автор уже в 13 ч.„Діла" вичислив деякі многоцінності лисятицькі, говорячи про війта Якима Тижбіра.

Люди в Лисятичах добрі, чесні, спокійні, прив'язані до церкви і своїх душпастирів, а при тім горнуться до просвіти і науки, чого доказом читальня, що пережила вже тяжких 12 літ. Священики, зарівно і гідно, як о.парох, так і кожноразовий сотрудник, спомагали просвітнє діло і морально, і матеріально (для того загальні збори не лише о.Гриневецького, але і о.Івана Біржиньского, і о.Вол.Громницького, бувшого сотрудника, займенували почесним членом читальні) - нині в селі кільканадцять членів тов.«Просвіта", а майже в кожній хаті найдете якусь книжку, як не свою, то випозичену з читальні. Правда, що багато тут жидови, але вона не бутна, досить супокійно сидить та заробляє по-своєму... А німці деякі вписалися до читальні.. Признати треба, що і двір лисятицький належить до світлої сторони Лисятич. П.Адам Онишкевич між населенням  (особливо біднішим) має добру славу і повагу, загально звуть його люди "справедливим паном". і дійсно, він один, що дає тут людям справедливий заробіток, біднішого нене раз зарятує, а за кривдою слабшого заступиться завжди. Здавалося би ся, що в селі, де і церква, і школа, і читальня добре забезпечені, священики дбалі, двір в згоді, і власті повітові совісні і справедливі - людям би лише жити, Бога хвалити, та розвивати добробут і просвіту. Та ба! Нема села без болота, а питна без жаб. І тут найшлося кілька безсовісних креатур, родовитих і зайдів, котрі незгоду, ворожнечу і ненависть розсіяли поміж людей для своїх, не раз низьких та бридких і цім їй. Ті креатури, прості і не прості, стали боляком на здоровім організмі, котрий нині перетворився в правдиву „язву лися- тицьку", від якої сохрани Господи весь світ християнський!

Передовсім познайомлю вп.читачів з першим верховодником лисятицьким - війтом Яковом Тижбіром і з його невідступним ментором М.Щудпинським, добре плаченим писаремгромаським. Про інших війтових і писаревих трабантів напишу пізніше.

Війт Яким узявся до роботи з певним, добре обдуманим планом. Сконстатувати належить, що Яким перше всього забезпечив собі добре плече в Стрию: ціле чорне пекло писарів, писариків і всякої нижчої бранші стрийської присягне на склянку, що Яким porzadny czlowiek (порядна людина). Нині вже в Стрию можна занюхати, що він najporzadniejszy woijt w powiecie (найпорядніший війт в повіті), тимчасом нікому і не сниться, як собі люди гуторять в селі. Треба знати, що тут громадські дохо­ди велетенські: за шутровисько через 3 літа брав війт найменше по 1500 зр, щорічний бюджет добігає до тисячки, а крім бюджету всякі дачки, кари і таке інше; а все те де дівається - ніхто не знає. Коли рада громадська минувших літ домагалася обра­хунку, війт натиснув шапку на велику голову, та гойкнув: "А мене хто сміє рахувати?". Багато радних уже померли, а не один, помираючи, переказував дітям, щоби обрахували Якима, куди йдуть людські гроші.

На місце померлих радних покликав Яким кого попало Заступники сидять на боці, а Яким собі радить, з ким йому подобається. Якщо ж котрий із заступників радних і зволить обізватися в раді не так, як би війтові і пану писареві хотілося, - того вже більше на раду не кличуть. Писар Щудлинський зараз найшов ключку, що, наприклад, Михайло якраз перед 20 літами за щось (мабуть, ще в школі) був караний - тай годі! вже Михайла на раду не кличуть. Писар навіть безкарно висмівається з опозиції радних [74, ч.44/1890].

II. Війт з писарем повидумував всякі податки та заняття. І так, є тут пасовисько, котре сплачувано через кільканадцять літ. Кілько виплачено, того ніхто обчислити не годен, але в останні роки ще й податок від гульдена накладено "на регуляцію пасовиська» - ну, нині ані регуляції не видно, ані гроша.

Побирано якесь нумерове 80 кр на "професора". Досі ще ніхто не пояснив, що то було за нумерове; якийсь то був податок непевний, коли вже сам писар той податок скасував, а сам пустив помежи людей від себе підозріння на війта, що то „неправно". Писар оголосив, люди обурились, заговорили, а писар знов шепнув війтові "бунт", а війт кричить на ціле горло: "бунт!".

Сільські пси наробили багато шкоди в кукурудзах на двір­ськім полі. Застрелено 9 чи 10 псів і прикликано уряд громад­ський, щоб отаксував шкоду. Чи на 200 чи 300 зр отаксовано, не знаю, - досить що справедливий дідич велів таксувати інакше; отаксовано на половину, на 90 зр, дідич з того сам пода­рував половину, а з тої половини ще щось опустив. Шкоду мали заплатити властителі псів постріляних; але біда! - то були свояки і товариші війта, отже накладено кару по 2 зр 33 кр на кожного, хто мав пса, без огляду, чи то песя, чи пес, досить кожен, кого війт мав за свого противника, дістав засуд. В дорозі торгу платили люди по 70 кр, а хто опирався або скаржився, той «бунтівник". А треба знати, що не один опиратися мусів, особливо, коли пса у нього на заході не було! Хто і з яких грошей заплатив шкоду, не знати. Суд громадський не відбувся без горівки. І виновник, і винитель приносять звичайно "почесне", бо мовляв чоловік "і при мертвім вже випив би, а не то при і ініім", ну, а війтів ментор "три з перцем, три без перцю, а три таки так!".

І лучається, що за польову крадіжку злодій добре заплатить, а пошкодований має лише шкоду, бо відшкодування йде на «почесне» і на заплату "за фатигу".

Таких більших або менших надужиттів не списав би на воло­си і шкірі. А чому ж люди не віднесуться до властей? Відповідь ясна: хто відізветься, той "бунтівник", отже ж радше тихо сидіти, наражатися на переслідування.

Зате говорити можна! Особливо по чарочці! Чоловік не камінь, язик не припнеш. От люди кивали головами чим раз дужче, а далій гутірка, шептання, затим пішла чутка за великі залеглості податкові.

Мороз пішов кожному по тілі, а за морозом екзекутники ісеквестратори, а за тими людські кожухи, полотнянки, подушки, перини, а за тим добром пішли з одної сторони плач і зойк, з другої  крик і дорікання проти війта і колектантів, особливо, коли рознесли лихі язики, що хтось з податкових грошей пенсіюфасував. А писар шептав: "бунт", а війт кричав "бунт" так голос­ино, аж жандарми прибігли. І горе тому, хто яке слово необачно пролепетав! Такого до суду, посидів діб 8 до 14, а кожний, що пересидівся, виговорював ще гірше, але вже тихше...

Аж нараз - в селі знов почався гамір. Було то під весну 1889 року. Якійсь "пан контролер податковий" прикликав до себе війта з „касирами". Касирів не було, отже необачний війт, не  маючи при собі ментора, забрав до уряду не касирів, але статистів, котрі мали заступати касирів. Тут зробився крик за яких 800 зр: де ті 800 зр! Сталося! Війт вийшов, за ним два і свідки, за ними потягся і секвестратор, і пішли на пиво. Там найшов війт розраду; пан секвестратор успокоїв Якима, а що і секвестратор багато може, о тім знає кожен дітвак в Лисятичах. Діялося то 1889 року, під весну. Поки війт приїхав до села, уже кожна людина знала про бесіду в уряді о 800 зр. Аж гульк війт і привіз в село двох секвестраторів. Цілими днями ті панове враз і писарем громадським щось рахували, розраховували через тиждень. Що там робилося, отім ніхто не знає. На другій тиж­день розпочалася екзекуція. Пан секвестратор, без огляду на книжки і квитанції, не одному знайшов залеглості на 70 зр, на 40 зр, на 12 зр, 9 зр і т.д. Люди порозуміли чим то пахне, стали торгуватися і сей замість 70 зр заплатив 7 зр, той замість 40 зр, заплатив 4 зр, а інший приніс добре "снідання" та замість 11 зр заплатив 2 зр. Ну, але 800 зр - то прець не жарти! Отже в село! Посипалися грабежі від винних і невинних. Деякі люди завели крик, деякі ставили опір, інші не давали тих фантів, котрі подобалися екзекуторам, н.пр. контрибуент просив, щоб йому засеквеструвати корову, поки не прийде до обрахунку, а тимчасом секвестратор хотів подушку забрати (і мав втім свою рацію).

Коли побачено в селі опір, послали по жандармів, а ті зро­били порядок скоро. Одного каліку на руки, а при тім чесного чоловіка, як скували, то вже нікому не спішилося опиратися! В день грабували, в вечір приходили люди „до обрахунку". Кому винайшли яку залеглість, той платив залеглий податок, екзекутне і за викуп грабежу 10 кр. Кому ж не найшли нічого, що далося би приписати (хто добре рахувався), тому грабіж віддавано, але все-таки за викупом 10 кр! Скільки грабежів, стільки 10 кр! А треба знати, що цілий 1889 рік навіщали до нас ті пани дуже часто! Люди під багнетами притихли, платили залеглі і незалеглі залеглості, платили екзекутне, платили і 10 кр від грабежу! Жандарми уступили, екзекутори від'їхали, війт реабілітований і спокій.

Але в селі неспокій, власне тепер розпочалося пекло! Кожен пригадав собі як його грабували, як тягали, як трактували „маршами", „мудями" і таке інше - і розпочався клекіт, крики, ненависть, ворожнеча! Війт, і той урядник з уряду податкового, і тих 800 зр не сходили з порядку денного в корчмі і на язиці. Але коли гроші вже в касі, - то писар, котрий за розрахунок взяв також 10 чи 15 зр, - шепнув війтові про "бунт", війт гойкнув "бунт" - і далій до діла. Якщо Іван розповідав кому, що чув про бесіду урядника податкового, то війт вишукував таких, що присвідчили, що мов би Іван війта прозивав "злодієм". Таких Іванів до суду, - ну, а суд засуджував. Таких Іванів сиділо тьма, - в самий гарячій, робочій час весни! В Стрию гомоніли: "Co to za energiczny wojt! Jak on umie porzadek zrobic!(Що то за енергійний війт! Як він вміє порядок навести!), - а тим часом стрийським сферам і не сниться, що нарікання, ворожнечу і ненависть треба було аж із амвони усмиряти!

III. Прийшли торік правибори. На виборців вибрано священиків і двох селян з-поза війтової кліки. То розлютило війта так, що з того часу проти молодого священика ( сотрудників перед тим ніколи не вибирано ) і проти всіх, що не голосували на війта, конче треба було знайти якусь ключку, а яку, се все нехай радить ментор-писар. А і пан комісар, т.є. екзекутор, правду казав лисятицьким людям: « Як Лисятичі Лисятичами, ще такого писаря не мали і мати не будуть». Се правда.

Перед кількома чи кільканадцятьма роками заснували добрі люди крамницю і вона прийшла на власність Панька Іванціва. Нині вже мають чотири крамниці жидівські й не зле їм ведеться. Але що ж діється з Паньком? Хто до Панька піде - писар шепче, а війт кричить: spiskownia u Panka!! (змова у Панька!). Якщо Панько гостя в хаті прийме - писар шепче, а війт вторує: szynkownia! Якщо Панькові продасть хто чверть гречки - кричать і війт, і війтиха, і писар: „Панько купує крадене! - і брешуть, і чорнять так, що Панько всюди як мурий чорний. Всіма силами наважилися склеп замкнути; насилають жандар­мів так, що жандарм не раз прийде в ночі, і каже Панькові смітити в склепі, гей би на ревізію. Панькові все найдеться якийсь податок; тепер засеквестрований за податок від солі, коли цілий світ знає, що сіль продає рада повітова; Панько вже лише дожидає, щоби проти ворожнечі виступити з процесом і положити кінець всьому.

Та така доля не лише Панька. Хто війтові або писареві не и лад - проти такого вже не перебирається в засобах: оббрехати, очорнити кого - так як пчихнути. Андрусь Берник, вислужений фірер, тверезий і заможний господар, член тов."Просвіти" і читальні - оббреханий всюди. В літі подибав його жандарм в склепі Панька і при людях ганьбив, кпив собі з його фірерства, а коли Андрусь просив жандарма, щоби трактував його як належить, то жандарм при людях таке сказав: Czekaj! Czekaj! Jan a ciebe z pod ziemi cos wydobede! (Чекай, чекай! Я на тебе з-під землі щось дістану!). З того видно як жандармерія поінформована про таких людей, котрі хіба тільки провинились, що не оббивають війтові пороги! Так само оббрехано й інших чесних та спокійних людей, а оббреханих легко тероризувати.

Така доля зустріла і теперішнього сотрудника. Він головою читальні, а війт ноторичний противник читальні віддавна. А хоча в тих бурхливих часах голова читальні старався всіма силами годити всі елементи і для святого супокою виміг ухвалу виділу читальні, котрою заборонено в читальні дискутувати про громадські справи лисятицькі, то війтові і писареві про се байдуже! Кожний читальник – то ворог, бунтівник, бо читає, а як читає, то щось знає конечно. Отже, кожного з осібна і всіх читальників разом, людей між іншим чесних, оббрехано в дворі, в Стрию, в жандармерії і Господь знає куди як бунтівників, душогубів, злодіїв і т.д. А коли вже на своїх сусідах довершили зручно свого діла, взялися до священика, бо ж він голова читальні. Дня 9 січня, коли голова читальні пояснив в читальні членам австрійський гімн народний в образах – в тій же самій годині війт Яким Тижбір в канцелярії громадській диктував жандармові цілий мішок інсинуацій, котрі кінчилися звинуваченням голови читальні в русофільстві, але з котрих той сам війт перед судом виперся з душею і тілом, і відійшов осоромлений.

Ми жалуємо лише, що ц.к. станція жандармерії в Стрию так легко далася фальшиво інформувати. Тимчасом в самих Лисятичах сталося багато крадіжок і інших поганих діл під боком війта і писаря, а ц.к. жандармерія до нині не викрила!

Шкода!А воронування проти супокійних людей діють власне тоді, коли навіть супротив війта була найлояльнішою в цілій може Галичині.

Отсе, начертав я образок, дотикаючий лиш потрібно деяких справ і головніших моторів, промовчуючи до якогось часу про інші особи, котрі і тім хаосі грали не менше важку, хоч утаєну роль. Чей же тепер кожному стане хоч трохи ясно, хто робить неспокій в селі?

Що то викликало ворожнечу партійну? І як се сталося, що гарне, велике село обернулося в пекло, котрім попарилися найбільше ті, що пожар гасили…

Варто би, щоби ті сфери, до котрих се належить, покінчили сю справу, положили кінець або війтівській і писарській самоволі, або показали людям, що вони не винні, та утихомирили затривожених людей! Павло Кирчів (74, ч.51/1890).

А через якийсь час газета знову звернула увагу на Лисятичі. Ось наступна стаття на лисятицьку тему:

Плоди лисятицької громадської автономії. Допис, поміщений в чч. 44,45 і 51 сьогорічного «Діла» не перегомонів марно. Перед кількома тижнями з`їхав в село делегат повітової ради стрийської на обрахунок війта і скінчив 9 квітня свою роботу. Як там рахували, о тім опісля, бо теперішній результат обрахунку є лиш тимчасовий, а справа піде далі, хоч війт Яким Тижбір, та його явні і потайні ментори, що аж тепер на верха вилазять, того зовсім собі не бажають.

Делегат повітовий, п. Павлик, обчислив, що з самих бюджетних грошей не вирахувався війт Яким Тижбір на 202 зр, а з пасовиського еквіваленту на 138 зр, разом на 340зр. Розуміється, що всякі видатки війтові, подорожі ( хоч би такі, що війт, наприклад, їздив робити донос на гостей, що заїжджали до лисятицького сотрудника о. К(ирчіва), наприклад, на посла дра О (куневського) були одобрені, бо рада прийняла їх на себе, а багато інших видатків, котрі з ділами громадськими мають тільки спільності, що робилися за громадські гроші, А се сталося тому, що в раді опозицію становлять 5 радних, а інші є прямо війтові креатури. Все ж таки 340 зр не могла вже й рада прийняти на себе, навіть війтові в двоє стільки, отже не 340 зр, але яких 600 зр самих бюджетних та з пасовиська. За справу шутровиська делегат навіть не брався, а то доперва була би річ цікава, яке би тут показалося manco (нестача)!

Супротив того всього делегат постановив Якимові Тижбірові категоричне питання: чи приймається заплатити тих 202+138 зр, чи не приймається, в виду того, що заплатити мусить, якщо не добровільно, то примусово. Війт не приймався, отже справа має піти ніби до суду, хоч годі вірити, щоби круки віддали крука та до суду.

Одна ще характеристична річ вийшла на верх: при обговоренні в раді розбирали справу купна хати Костецького і городу. Делегат зробив війтові догану за купівлю такої  реальності, котру навіть громада на себе інтабулювати не може, бо се не Костецького, а сирітська хата та город. Ще більшу догану зробив за те, що видав багато громадського гроша зовсім непотрібно на репарацію тої хати, де уміщено знаного вже читачам писаря Щудліньского.

Та ми ще повернемо до Лисятич. Нараз людям же радимо щиро – не дарувати нічого нікому ні одної крихітки, всяку погань випалити аж до кореня, а то відросте, та пустить парости! Добро цілої громади повинно кожному лежати на серці більше, як милосердя над всякими нікчемностями! Павло Кирчів (74,ч.77/1890).

А через місяць знову п.Кирчів поглянув на Лисятичі.

З громадської самоуправи. Минувшого тижня приїхав до села Лисятичі (стрийського повіту) урядник виділу крайового п.Шворм на люстрацію господарки ославленого війта Якима Тижбіра і компанії, та по дводеннім перегляді книг сконстатував лиш на борзі, що мальверзації і манка ( погіршення і недостачі) в громадській господарці Якима Тижбіра суть значні і дуже цікаві, та що, мабуть, не буде надії, щоби ті манка міг покрити, між іншим добре розведений маєток сього війта (74, ч. 107/1890).

На тому епопея не завершилася, бо і в кінці 1890 року «Діло» прикувало увагу читачів до села:

Селянська депутація з Стрийщини, з села Лисятич, прибула вчора до посла д-ра Окуневського і совітника виділу крайового Верещиньского в справі порушень лисятицького війта, звісного Якима Тижбіра. Справа ся знана нашим Вп. Читачам з дописів, поміщених свого часу в «Ділі». В громаді під теперішнім війтом Якимом Тижбіром, котрого,- як говорять селяни,- має протегувати виділ повітовий в Стрию, діялися грубі надужиття а в громадській касі показалися великі манка. Селяни удавалися до крайового виділу і виділ крайовий прислав був на місце свого урядника, а той, переглянувши наборзі книги, потвердив і оправдав жалоби громадян на війта. Виділ крайового дав був доручення повітовому виділові в Стрию, щоби той перевірив рахунки і слідство проти війта та представив слідчі акти і результати рахункових наслідків крайовому виділові, - але справа та застрягла в виділі стрийському так, що і чотирма кіньми годі її відти витягнути. Минуло більше як пів року, а справа ні на крок не поступила, хоч люди їздять раз-у-раз до Львова з просьбами і тратяться. Війт війтує по-давньому, а люди нарікають, як нарікали, на господарку автономічно-громадську війта і на «справедливість та чуйність» повітових виділів. В наслідок дописів в «Ділі» і на їх основі зарядила ще в березні самбірська прокураторія слідство карне в сій справі і доручила стрийському судові переслухати наведених в дописі людей. Не знаємо, як воно сталося, але аж тепер восени переслано акти карному судові львівському, щоби переслухати найперше автора дописів п. Павла Кирчіва. Слідчий суддя львівського суду карного зараз переслухав автора і вислав протокол судові стрийському, узнаючи справу і так за залежану. Від того часу суд стрийський ще не покінчив навіть переслухання свідків.

 Супроти того всього ми таки мусимо признати, що Яким Тижбір…. був в своїм урядженні енергійніший, ніж наші власті (74, ч. 254/1890). Не знаю, чим завершилася та справа з війтом.

У 1891 році в селі мешкав Андрусь Берник, член стрийського товариства «Підгірська рада» - « велика сила, демагог, інтелігентний хлоп» ( хтось дав йому таку характеристику –В.Л). Власником маєтку був Адам Онишкевич, польський шовініст, який мав деякі впливи на «кліку Я.Тижбіра», тобто на місцеву владу(27, с.14). Відомо, що в жовтні 1893 року на перепохованні М Шашкевича у Львові побували делегації з Дашави, Угерська, Лисятич, Тейсарова, Верхнього і Нижнього Синьовидного, а також біля 100 осіб зі Стрия. Був і А. Берник (80,ч.240/1893).

Перед виборами до австрійського парламенту в лютому 1897 року сільські розбишаки важко побили А. Берника на очах у поліцая Жака. Той навіть не зупинив їх (85,ч.5/1897). Очевидно, що це побиття було зроблене з намови влади, яка за будь-яку ціну на цих виборах протягувала до парламенту  польських депутатів. Варто зазначити, що у Перемишльському виборчому окрузі тоді кандидував І.Франко, за яким теж по селах ганялися якісь хулігани з наміром вбити його. Про це написано у спогадах про І. Франка.

Правда, Жак був покараний долею своєрідним чином. Весною загинув його 5-річний син. Він разом з іншими дітьми бавився перед казармою, На площі стояв вкопаний стовп, на  який видряпувалися діти. З часом він підгнив, і падаючи, розтрощив голову дитині. А на самий святвечір 1898 року в панському маєтку отруїлися чадним газом двоє слуг. Про це повідомив у газеті хтось з села, що сховався за криптонімом Т.С(85,ч.2/1898).

А 11 розбишак, які вбили А. Берника , на початку серпня 1897 року судили в Самборі. Виявилося, що цей напад організували два сини війта Антона Тижбіра,- Микола та Михайло, бо Берник заважав війтові розкрадати громадське майно. На суді брати поводили себе зухвало, надіючись на заступництво посла до сейму Охримовича. Микола отримав 1,5 року ув`язнення, Михайло і ще два спільники – по 1 року, іншим суд визначив по 6 до 8 місяців. Берник мав отримати від нападників 160 зр відшкодування (85, ч. 32/1897).

Звичайно, що війт не залишався в боргу. Призначене Підгірською Руською радою на 31 жовтня 1897 року селянське віче в Лисятичах не відбулося. Через проти агітацію війта місцеві селяни на нього не прибули. « Чогось такого ще не було, і Лисятичі зганьбилися перед цілим краєм»,- повідомляв дописувач про цей випадок у газеті «Свобода» (85, ч.46/1897). Справді, ще такого не було, щоб українські селяни не приходили на віча, які скликали українські партії. Можливо, в Лисятичах був перший такий випадок.

Берник був діячем неабияким. Коли в Стрию весною 1898 року відбулося віче з нагоди 50-річчя скасування панщини, то серед понад 4000 зібраних людей серед 5 виступаючих був і А. Берник (85, ч.20/1898).

А ось що читала про село Лисятичі вся Галичина 1898 року. « Нам пишуть з Лисятич: Лисятичі може найбільше і найкраще село в цілім стрийськім повіті, та що з того! Воно мов скриня зверху гарна, котру черв`як розточує та й повно в ній шпар і кутів, де всяке сміття і плюгавство за гніздилося. Така тут огида, мерзота і деморалізація, що тяжко собі навіть виобразити. Вже досить, коли один панок сказав: Lysiatycze wziasc pod jeden dach I kryminal bylby gotow (Лисятичі взяти під один дах і тюрма готова). Повно тут лукавства заздрості і фарисейства; кожен думає лише: Коби то чим скоріше до корчми! Коби хто хоч півлітра горівки заплатив!Коби то другого скривдити! Коби то я мав все, а другий нічого! Навіть церкви люди не шанують, бо замість уважати на відправу, одні розмовляють, другі сміються, треті стукають, так що священик мусить по кілька разів обертатися від престолу і упоминати та простити о спокій. Розуміється, що в такім селі панує жидова, і навіть нібито кращі та більше просвічені люди оминають крамницю християнську, а йдуть до жида. Жаль та й сором. Але тепер лише тільки згадую, та й звертаються до людей і кличу: покатайтеся та поправтеся! Як зайде потреба, то другий раз більше напишу і відслоню всю огиду та й нікого не пожалую. Народолюбець» (85,ч.48/1898).

Цікаво, що після кількох газетних публікацій про ситуацію в Лисятичах, вирішив подати і свої враження про село якийсь Сидір Краснянський ( думаю, що це не справжнє, а прибране прізвище). Він пригадав, які він одного разу проїжджав через село і великий дощ змусив його підпитих селян. « Один з них, випивши цілу бляшанку тарканиці, басом затягнув собі на всю корчму такої співанки:

       А наш Тижбір та Баляцкий

Несолені пече пляцки,

 У загаті дідька гладить,

   Що громадою порядить,

    Бодай би скис війт Яким

І янтипцьо його з ним!

На те крикнули кількох товаришів до співанка: «Мовчи, Кисіль,бо будеш висів», а поміж людьми зчинився великий шум і рух». Далі автор написав, що він з корчми поїхав, але по дорозі пригадав собі «як ми в лютому 1895 року судили в Самборі Федька Кисіля Лапку з Лисятич» ( з того видно, що автор працював у суді – В.Л). Кисіля судили за підпал стогу сіна, від якого тоді згоріли стодоли і обороги Миколи Тижбіра, а в селі прозивали його Баляцким. 29-річний Кисіль був у нього наймитом. В суді поводив себе ніби дурнуватий, хоча виглядав розумним. Оповідав, що Микола має дідька-вихованка, який приходить до хати то у вигляді собаки, то у вигляді панича. Його треба добре і смачно годувати , але тільки несоленою їжею. Якщо випадково попадало щось підсолене, то дідько робив збитки у господарстві, а Микола відповідно зривав зло на наймах. Микола заявляв, що не він палив, а антипцьо ( себто чорт) вирвав йому з рук сірники, і сам підпалив. Суд в такі пояснення не повірив і присудив Киселеві 5 років тяжкого ув`язнення. Завершив автор свою розповідь закликом до лисятицьких селян відректися від горівки та зайнятися господарством, щоб не доводилося наймитувати (85,ч.2/1899).

Ця розповідь є цікава, бо справа «вихованців» не зійшла з уваги людей і в ХХІ ст. Тепер їх вчені мужі називають то барабашками, то домовиками, але в справі пізнання того явища наука вперед не просунулася.

Життя села у ХХ ст

Початок 1900 року був теплий. Газети повідомляли, що на Стрийщині на початку лютого вже була справжня весна. Люди ходили босі, цвіли квіти (74,ч.40/1900). Похолодіння надійшло пізніше…

В кінці 1900 року в газеті «Свобода» за підписом «Селянин з Завадова» була поміщена стаття про А. Берника. У ній згадувалося про його участь в попередніх виборах. Завдяки праці Берника в Лисятичах виборцями у1895 та 1897 роках виходили чесні люди. В день виборів 1900 року він був на виборчій дільниці, а хвора дружина лежала вдома. Через 5 годин після його повернення померла дружина, мати 7 дітей ( в т.ч одного немовляти). Газета висловила йому співчуття(85,ч.48/1900).

У 1900 році в селі було 349 хат, 2071 мешканець (1052 чоловічої та 1019 жіночої статі). За конфесіями тут було 1836 греко-католиків, 127 юдеїв, 87 римо-католиків та 21 іншої конфесії. В селі було 287 коней, 1112 голів рогатої худоби, 677 свиней. Селяни мали 1298 га ріллі, 538 га лук, 107 га городів, 377 га пасовиськ та 149 га лісу [94, с.656].

За церковними даними 1901 року в Лисятичах мешкали 2115 українців, 83 поляки, 21 німець, 210жидів [24, с.46]. Отже чужинці становили тут 13% населення. Тепер село більш монолітне у цьому відношенні.

В 1903 році громада мала 22,85 км² землі, двір - 2,87 км². В селі мешкали 2071 особа, в дворі - 77 осіб. Були дві корчми (Ітціга Мойсея Сесманів), 4 трафіки (місця продажу тютюну та цигарок), 4 кузні. Було в селі два колодії, що робили вози, кравець Хаїм Фехтер [95, с.1064].

Весною 1903 року цісар затвердив власника лисятицького маєтку Адама Онишкевича головою стрийської повітової ради. Заступником став Євген Олесницький [74, ч.80/1903].

Ось газетне повідомлення, яке подало поштовх до розвитку молочного господарства в селі. «Молочарські виклади в Стрийщині. Виділ товариства філії „Просвіти” в Стрию устроює для ознайомлення населення стрийського повіту з молочарським промислом виклади інформаційні про молочарство п.Александр Гарасевич: в дні 13 марця с.р в Синевідську нижнім, 14 с.м в Гірнім, 15 с.м. в Лисятичах, 16 с.м. в Комарові, 18 с.м. в Дашаві, 19 с.м. Дідушичах великих, 20 с.м. Жулині. Кожного дня о год. 2 пополудні в приміщенні місцевих читалень. Виділ філії „Просвіти” в Стрию закликає всіх мешканців дотичних громад до як найчисленнішої участі в тих викладах» [85, ч.10/ 1904].

     6 лютого 1905 року в Лисятичах Горішніх при читальні була заснована кооперативна молочарня. Ініціативу її відкриття подав о.Іван Ковальський, а допомагали у налагодженні роботи оо.О.Нижанківський, Л.Горалевич, І.Головкевич. Молоко регулярно здавали 28 господарів і до квітня ,3906 року моло­чарня переробила 35354 літри молока та виготовила 113О кг масла. В результаті мала 176 корон чистого зиску. Льодівню для неї збудувала читальня [47, с.44]. 11 березня 1906 року в селі виступав Олекса Гарасевич зі Львова і пояснював громаді вигоди меліорації пасовиськ. Громада мала їх 360 моргів. Пасовисько все було вкрите купинами та поросле сітниками. Луки були мочаруваті [47, с.34].

На початку 1906 року в селі відбулося віче з участю понад 800 осіб. Прибули на нього також люди з Пукинич та П’ятничан. Віче відбулося в залі нового будинку читальні і навколо нього. Вів віче о.декан Строцький, а з промовою виступав о.Маяковський. Говорили про наступні вибори, про рівне виборче право. Віче дало телеграму до міністра Говча [85, ч. 1 /1906]. Очевидно, що люди вимагали прямих виборів органів влади і таємного голосування на них.

З 5 до 28 вересня 1906 року 54-річний селянин Іван Кизима та 21 -річний технік Строцький Щасний зробив у складі великої групи паломників (505 осіб) разом з митрополитом А.Шептицьким подорож до Єрусалиму. Ця подорож описана в книзі “Як то Русь ходила шляхами Данила” (с.358, 364).

В лютому 1909 року А.Берник разом з Іваном Кизимою брали участь в роботі Першого українського просвітно-економічного конгресу у Львові [52, с.641, 646]. На цьому конгресі було багато видатних осіб як з Галичини, так і з сходу України.

23 жовтня 1911 року тут почався селянський страйк проти орендаря Лейби Зеємана. Він відмовився платити робітникам за день копання картоплі по 2 корони в день, або за ґару накопаної картоплі (10-12 корців) по 4 корони. Селяни пішли на заробітки в інші маєтки. Зеєман звернувся до власника маєтків князя Любомирського і той дав до роботи арештантів з стрийської тюрми. їх привезли на 3 фірах в село, щоб зламати страйк. Тоді делегація в складі о.Пеленського, А.Берника та війта звернулася до повітового старости за виясненнями [72, ч.229/1911].

“Страйк рільних робітників вибух дня 23 с.м(жовтня) в Лисятичах стрийського повіту проти посесорів князя Любомірського. Хоч домагання селян дуже умірковані, бо домагаються всього по 2 корони за день (робота від 7 год рано), а по 4 корони від гари (гара має 10-12 метричних сотнарів), посесор Лонцьо ( Lieb Seeman) не згодився. Однак , се знаменне, що хоч страйк почався в понеділок, а вже того самого дня посесор привіз три фіри арештантів зі Стрия. Робітники з Лисятич розійшлися по сусідніх селах, деплатять ліпше. Се, що посесор Зеєман спровадив собі, своїх давніх товаришів-арештантів (той жидок, права рука Любомирівського, сидів три місяці в криміналі за векслеві справи) подразнило місцеве населення. Депутація, зложена з пароха о. А.Пеленського, Андрія Берника і начальника громади, удалася разом з повітовим організатором о.Нижанковським до старости і зажадала, щоби зараз усунув арештантів, бо Лисятитчі можуть поставити кожного дня кількасот робітників, до того уряд має взяти робітників селян воборону, а не ломити страйку арештантами. На місце страйку удався комісар староства Гожіца. Цікаве також, що тини, судова влада станула відразу по стороні визискувача, даючи для посесора Зеємана арештантів. Як справу поладнало, поки-що не знати. В послідній хвилі доносять нам з Лисятич, що прийшло було до умови, але посесор зломив умову. Побоюються в селі заворушень. Має прийти військо”   (85,ч.51/1911].

Вже в наступному числі газети (2 листопада) появилося таке повідомлення: «Страйк рільних робітників в Лисятичах (стрийського повіту) скінчився корисно для тамошніх селян.

Побідили зорганізовані селяни. Посесорові-жидові нічого не помогло, що спроваджував зі села Держова (жидачівського повіту) страйколомів, темних селян-москвофілів і мусів вкінці таки піддатися волі громади. Тепер зарібники в Лисятичах заробляють в дворі 4 до 5 корон денно, отже - як видно - страйк приніс тамошнім бідакам велику користь» [85, ч.52/1911].

Потім тут ще загорілися дві скирти збіжжя у Ісаака Гохмана, але «соколи» Вівні швидко погасили вогонь [85, ч.56/1911].

  30 червня 1912 року тут, які в інших селах Стрийщини, відбулося віче, зорганізоване УНДО разом з Українським і судентським союзом. Прийшли також селяни з П’ятничан та Пукинич. Зібралося біля 400 осіб. З рефератами виступили Вітошинський з Стрия та студент Пеленський. Були ухвалені резолюції з вимогою вікриття українського університету у Львові, поділу краю на дві етичні частини та введення прямого таємного голосування на виборах [74, ч. 151/1912].

Весною 1914 року тут мало відбутися посвячення каменю під будівництво нової 4-класної школи ім.Т.Шевченка. 9 березня тут, як i в інших народних школах повіту, відбувся Шевченківський концерт [74, ч. 117/1914].

До I Світової війни мешканці Лисятич ходили в орипнальному одягу. Чоловіки носили опанчі (жупани покриті зеленим сукном, з червоними вилогами), мали гарно вишиті сорочки. Влітку носили білі полотняні опанчі, восени i взимку поверх кoжyxiв одягали сіряки. Жінки на головах носили завової, cxoxi на тi, які носили жінки в часи Київської Pyci. Оригінальний весільний обряд з Лисятич був показаний у “Народному Домі” у Львові 1935 року на святі “Українського одягу” [33, с.53].

У 1914році за даними польського церковного шематизму тут мешкали 145 римо-католиків (в П’ятничанах i Волиці 68). Для своїх потреб поляки мали капличку, збудовану 1904 року [92, с. 134/1914].

Влітку 1914 року почалася I Світова війна i місцеві хлопці з середньою та вищою освітою добровольцями подалися в ряди УСС. Серед вояків I полку УСС в 1916 році воювали лисятицькі стрільці Федір Мотовильчук, 1897р.н, Андрій Тижбір, 1897 р.н, Ілько Струса, 1898 р.н, старший стрілець Яків Берник, 1896 р.н [56, с.145-155].

При відступі російської армії  з Галичини влітку 1915 року війт Михайло Струк отримав наказ виділити селян на копання окопів. Biн ввечері через довірених людей попередив працездатних чоловіків, щоб вночі втекли з села. Коли наступного дня в Лисятичі прибули російські жандарми, то застали лише жінок та немічних дідусів. Коли одному з них наказали брати лопату i йти копати окопи, то він демонстративно відмовився. За це був повішений [85, ч.24/1915].

При переходах фронту тут згоріло 8 господарств, в Пукеничах 14 господарств [90, с. 125/1918].

     1 грудня 1916 року громада Лисятич через пресу звернулася до австрійського уряду iз  заявою про необхідність поділу Галичини на дві частини: українську i польську [85, ч.50/1916]. Це був сміливий крок, вчинений в умовах війни. Не знаю, хто був ініціатором  i автором заяви. Можливо, місцевий парох.

31 жовтня 1918 року до місцевого пароха о.Андрія Пеленського прибіг з листом Микола Бігун зi Стрия. В ньому був наказ Національної  Ради про встановлення української влади. Парох негайно наказав проголосити, щоб 1 листопада ніхто не поспішав зранку в поле, a всі на певну годину зібралися у церкві [44, с.374]. Там було проголошено про створення Української держави i зроблено кроки до організації української влади в селі.

4    

січня 1919 року в Стрию відбулося велелюдне свято з нагоди вістки про акт злуки ЗУНР i УНР в єдину державу. З Моршина, Лисятич та інших сіл прибули священики з громадами людей. 25хвилин тривав похід через місто. Найкраще співали дівчата з Добрівлян [65, ч.3/1919]. Надії на українську державу себе не оправдали. Українські землі були захоплені чужинцями.

Свято «Сільського господаря» в Лисятичах 1922 року

В Лисятичах доводилося відновлювати господарство. Вели­ку роль у його піднесені відігравало товариство «Сільський господар», що було засноване ще перед війною. Воно пропагувало серед селян передові методи господарювання, закуповувало кращі сорти рослин та породи худоби, організовувало закупівлю мінеральних добрив, опікувалося збутом виробленої продукції.

Війна негативно відбилася на всій Галичині Після війни в пограбованому військом краю почався голод. Ось як писали про ситуації газети влітку 1921 року.

“У декотрих місцевостях не зібрано навіть насіння. В чисельних селах не мало населення насіння навіть на озимі засіви. Восени почалася на селах масова продажа худоби коней i господарчого знаряддя, а вже на початку січня в цілому ряді громад почався голод з жахливими наслідками. Не зовсім точні обчислення виказують, що в Східній Галичині голодує під цю пору більш як 120000 ociб, на Волині  i Поліссі - біля 50000. Загалом голод обняв наступні повіти i села:

Повіт Яворів: села Щеплоти (на 73 родини голодує в селі 54), Семерівка, Колодниця (на 73 родини голодує 54), Бунів, Нагачів, Шутів, Вільшаниця (голодують цілі села), Прилбичі голодує 50 родин), Чолгині (на 170 родин голодує 156), Будомир-поля незасіяні, Старий Яжів, Наконечне, Чернилів i Залужжя - в останніх селах вибив град i цьогорічні засіви. В 70 селах Яворівського повіту є щонайменше 30- 35 тисяч голодуючих.

Повіт Мостиська: в цілому повіті, за винятком декількох тільки сіл, положення селян катастрофічне. Голодує там понад 50% всього населення повіту. Найбільше діткнені голодом села Мистичі, Санники, Раденичі, Крукеничі, Тамановичі, Гориславичі, Батичі, Мишки, Воля Арламівська, Судковичі, Хлиплі, Ятвяги, Острожець. На 60 сіл голодує понад 50, з населенням від 15000 до 18000 чоловік.

Повіт Стрий: найбільше діткнена голодом частина повіту, яка межує з повітами Сколе, Дрогобич, а саме: села Завадів, Голобутів, Жулин, Довголука, Воля Довголуцька, Монастирець, Кавсько, Угерсько, Лисятичі, Конюхів, Добрівляни, Кавчий   Кут і Малі Дідушичі. Загалом голодує біля 5000 ociб.

Повіт  Жидачів: на 74 села в повіті голодує 5000 ociб. Негайної помочі потребують села: Буянів, Баличі, Зарічне, Тейсарів, Лисків, Протеси, Монастирець”.

     Важким для села був 1925 piк. Влітку тут вже голодували 56 родин. Попереднього року через сльоти i повені селяни не зібрали нi хліба, нi картоплі. Тому не мали навіть що сіяти та садити у 1925 році [85, ч.22/1925]. Заробити не було де, бо при панських дворах платня за день праці була мізерною - по 30-50 гр, що ледве вистачало на xapчі одній людині.

За даними місцевого товариства “Сокіл” у 1928 poцi в селі було 400  хат та 2000 мешканців [28, с.23]. Звичайно, що ці цифри приблизні. В 1930 році тут мешкали 120 римо-католиків [92,с.144/1930].

Важко вдарила по селах Стрийщини економічна криза. В 1931 poцi в селі за виготовлення паспорта для кожної худобини треба було заплатити 40 гр, за в’їзд фірою до Стрия - 60 гр, на торговищ за кожну тварину - 50 гр, а за корову або коня - 1 зол [85,4.23/1931]. Криза боляче вдаряла по селянах. Від 1927 до 1932 року ціни на овочі зменшилися на 56%, на худобу - на 54%, на молочні продукти - на 52%. Зате ціни на сірники зросли на 43% [85,4.41/1932].

7 липня 1931 року в Лисятичах побував член англійського парламенту о.Джеймс Барр. В супроводі о.Пеленського він оглянув кооперативу, молочарню, дитсадок, “Народний дім”, церкву та осушене селянами пасовисько, а також заходив до селянських хат [85, ч.32/1931].

10 червня 1932 року село з жалем прощалося з своїм заслуженим громадським діячем Василем Дармохвалом, який помер 8 червня на 54 poцi життя. Саме він був засновником “Сокола”, ініціатором спорудження “Народного дому” та осушення громадських пасовиськ. Багато років був серед керівників “Просвіти”та “Сільського господаря” [85, ч.23/1932].

За церковними даними в Лисятичах 1932 року мешкали 2134 греко-католики, 48 римо-католиків, 80 юдеїв та 22 особи інших конфесій [90, с. 191/1931-32].

     В серпні 1932 року пастухи в полі розклали вогонь i з того постала велика пожежа, яка знищила 90 моргів ciнa та 18 моргів вільхового льону [85, ч.32/1932]. Цю сумну новину також повідомила газета “Громадський голос” [73,4.34/1932]. У 1930- х роках селяни виносили на продаж до Стрия багато поросят. Тут на одне господарство у 1932 poцi припадало 2,5 свині (в повіті - 1) [54, т.2, с.315]. В селі був тартак, великий млин, дахівкарня, дві олійні. У міжвоєнний період появилися в селі свої ковалi, колодії, сто­лярі, бондарі, кравці, шевці, ткачі.

6 жовтня 1935 ро­ку на святкування 40- р1ччя стрийської філії  “Просвіти” до міста прибули 88 мешканців села i організовано пройшли його вулицями в складі майже чотиритисячного походу, що тягнувся вулицями 43хвилини [74, ч.269/1935].

,  листопада 1934 року в селі  відбулося свято 50-р1ччя “Просвіти”. На нього прибули єпископ М.Будка з каноніком Д.Лопатинським. Будка мав тут Службу Божу i проповідь. Святкову академію в читальні відкрив о.Пеленський. Від  матірного товариства вітав читальню редактор Василь Мудрий (очевидно газети “Діло” - В.Л), від “Центросоюзу” - директор М.Творидло, від «Рідної школи» - редактор Мирон Коновалець, від “Маслосоюзу” i “Сокола-Батька” - директор А.Палій. Опісля з промовою виступив посол О.Луцький. Далі співав місцевий хор під проводом дяка І.Юника. Під час спільного обіду на 200 ociб грав духовий оркестр “Сокола”, а хор співав народі пісні [88,4.22/1934].

    25травня 1936 року в селі була панахида в честь 10-річчя смерті С.Петлюри. В почесній варті в церкві стояли колишні вояки УГА. Того дня на українських установах села були вивішені українські прапори з траурними стрічками [78, ч.67/ 1936]. Село показувало зразки високої національної свідомості.

Члени «Сільського господаря» 19.9.1937 року. В 3 ряду 6-й зліва - районовий війт Михайло Данилишин

              Церква в Лисятичах

3 прадавніх часів церква була консолідуючим та стабілізуючим фактором духовного життя села. В умовах бездержавного існування української нації протягом багатьох століть вона згуртовувала людей до громадського та політичного життя. Одночасно вона була важливим контрольним та виховним фактором в житті селян. Тому немислимо вивчати історію села без вивчення історії церковного життя у ньому. На жаль, найдавніших документів про місцеву церкву, мабуть, немає, бо скільки разів горіли наші церкви та села... Ti архівні документи, які збереглися,  походять з досить пізніх часів.

Маю підозріння, що у святоюрських стінах у Львові частина давніх церковних документів могла бути свідомо знищена. Адже Галичина пережила важкий процес міжконфесійної боротьби (1596-1700 роки).

В акті люстрації села 1565 року зазначено, що в селі  було “Попове” дворище. На ньому господарював священик з синами. Платили державі щорічно 3 зол 6 гр (2 гривні) чиншу, але не виконували панщини i не давали осипу [45, т. 1, с. 180].

На прохання місцевих священиків король Михайло Вишневецький 30 жовтня 1672 року закріпив за двома церквами (Долішньою i Горішньою) по півланку поля, а також дав право парохам вільно брати дерево для своїx потреб з королівських лісів, звільнив від обов’язку брати горілку та пиво в корчмах власника села(офіційно це називалося «надав право для власних потреб курити горівку і варити пиво три рази в рік»), дав право вільно пасти худобу на громадських та панських пасовиськах(7,с.6). Напевно, одна церква вважалася міською, інша- передміською.

Весною 1764 року власниця села Тереза Гумецька, стольникова коронна, дозволила прийняти помічником пароха до Гірної церкви в Лисятичах о.Андрія Чайковського (17,с.67).

Австрійська влада взяла церкву під більший контроль, але посилила роль пароха у парафії. Вже восени 1776 року священики отримали розпорядження влади ( повторене 1782 року) негайно сповіщати державні органи про знайдені на території парафії старовинні монети та інші речі, скульптури, камені з надписами, вази та інші речі, які можуть бути знайдені в землі. У 1778 році священики були звільнені від відбування позової повинності 9 форшпанів). Під час великих церковних свят заборонила називати патронів церкви по імені, а тільки словом «ктитори» (патрони). У 1788 році тим священикам, які отримували грошові додатки з державної скарбниці, було категорично заборонено вимагати «коляду» з громад. 21 липня 1784 року цісарським декретом було заборонено приймати в священики « за традицією». Кандидати на отримання парафій мали мати освіту і документ. На це мала зважати духовна влада при наданні вакантних парафій.

Оскільки священиків з освітою було небагато, то духовна влада відчувала певні труднощі із забезпеченням парафій священиками. Тому 20 березня 1787 року світська влада збільшила час конкурсу на парафій з 6 до 10 тижнів.

Священики були зобов’язані більше дбати про фізичне і моральне здоров`я своїх парафіян. Цісарський декрет 5 лютого 1784 року наказував, щоб парохи не вінчали подружжя в день весілля, якщо помітять молодят або гостей п'яними, а відкладали вінчання на наступний день, бо через це втрачає повагу таїнство шлюбу. 28 жовтня 1784 року той наказ був посилений наступним цісарським декретом, який забороняв священикам вінчати п'яних молодят (або одного з них) під карою 12 зр до каси бідних. Звичайно, що кару мав платити священик.

13 серпня 1785 року цісар наказав, щоб парохи "відсунули від церков дику і гучну музику, яка розшарпує людські думки. Музика може грати в урочисті дні у капітальних містах та інших місцях, де є порядні музиканти". Тим самим наносився удар по корчмах, бо тільки там грала музика і стояли вони біля церков.

Австрійська влада теж подбала про забезпечення майнових інтересів церкви та її майна. Ще 16 лютого 1781 року парохам було наказано подавати до податкових органів інформацію про церковні фонди, які є на панських маєтках, для їхнього забезпечення в табулі. 14 березня 1783 цісарський двір констатував, що доходять вісті, що деякі церкви і хати священиків валяться. То панські двори повинні допомагати при їх ремонті. Якщо цього не роблять, то священики повинні писати до губернії, щоб та примушувала двори це робити. 10 листопада 1783 року був виданий наказ губернії, щоб декани проводили візитації церков в супроводі двірських службовців і ті підписували церковні документи для більшого довір'я.

У травні 1785 року крайова влада наказала парохам тримати ключі від церковних скарбон не в захристії, як це бувало раніше, а в себе вдома.

А 3 жовтня 1785 року крайова влада наказала, щоб дорогі церковні речі були звезені до циркулярних кас, бо у випадку крадіжки парохи самі будуть відповідати за них. Нарешті, З червня 1789 року губернська влада постановила ввести нічну сторожу при церквах, бо зростала кількість обкрадених та обдертих церков. Здається, що це останнє розпорядження протрималося до 1939 року.

Не всі урядові нововведення сприймалися людьми. Наприклад, 9 лютого 1784 року вийшов декрет надвірної канцелярії, щоб "срібні суконки (оклади) на іконах, корони, корали, перли та інші речі на пам'ятку ніби чуда, що висять на образах і стінах церковних, що тільки заохочують народ до поверхневого Богослужіння, а протестантам лише стають причиною згіршення, - наказано помалу сховати, оцінити і продати, а гроші використати на користь храму і купити потрібні речі. Деканам протягом 4 тижнів після отримання цього декрету було наказано скласти список таких речей і прислати до консисторії із зазначенням думки парохів, на що би мали бути використані кошти від їх продажу". Хіба вірні могли погодитися з таким рішенням долі їхніх офір "на Боже"?

28 квітня 1784 року світ побачив цісарський декрет, яким було заборонено виготовляти і продавати різні церковні речі, які вживаються як амулети - свічки, пацьорки, медальйони. Теж засуджувалася практика вшанування в церквах прибраних і освітлених реліквій, які виставлялися для цілування. Адже цим "люди віддалялися від справжнього вшанування Бога". Так вважала мудра влада, але цього не могли зрозуміти неписьменні селяни.

Ще 10 листопада 1781 року світська влада наказала, щоб трупи померлих ховали на глибину 4 лікті і священики за тим щоб пильнували.

23 серпня 1784 року появився цісарський декрет, яким священикам було наказано вибирати відлюдні сухі місця, де би не розвивалися процеси гниття. Там мали би ховати трупів.

При цьому при похованні не мало значення чи тіла без трун, чи зашиті в мішки. Вони обов'язково мали посипатися негашеним вапном. 12 липня 1784 року вийшов цісарський декрет, яким наказувалося священикам під загрозою суворої кари задля збереження здоров'я людей ховати тіла померлих на цвинтарях за містом, визначених циркулярною владою, не дивлячись на стан, особу і стать померлих.

Та опір людей, очевидно, був сильний, бо 20 січня 1785 року цісар заборонив ховати людей в мішках, і повернув давній звичай ховати в трунах.

12 січня 1784 року цісарським декретом було заборонено дзвонити "на хмари, бо дзвони притягують до себе громи, з чого більше шкоди ніж користі". Мова йшла про вкорінений в Галичині звичай дзвонити при наближенні градових хмар. Вважалося, що звуки дзвонів розсіюють хмари при їх наближенні до села. Але часто траплялося, що блискавки вдаряли в дзвіниці, спалювали їх і вбивали або калічили дзвонарів. Адже в ті часи люди не знали ще громовідводів.

Варто зазначити, що ще до 1777 року у всіх церквах (дзвіницях) Галичини в стінах при вході були прикріплені залізні кільця (куни), куди приковували в час відправ за руки винних за порушення моральних норм і так вони стояли спиною до стіни. Наказав пообривати їх єпископ Лев Шептицький [53, с. 100].

У 1783-98 роках львівським єпископом був Петро Брян­ський. Деякі його розпорядження цікаві для нас. Вже 2 квітня 1783 року він заборонив священикам їздити у сусідні парафії на празники. Дозволялося це тільки тим, які мали помічників [68, с.255/1902]. Очевидно, що празники тривали не один день і відсутність пароха давалася чути у його парафії. Вже наступ­ного (1784) року він наказував, щоб священики старалися про заведення шкіл при церквах, а декани, щоб наглядали затим, щоб священичі сини навчалися та вправлялися у знанні української мови [68, с.253/1902]. До цього потрібно додати, що в часи Речі Посполитої священики українську мову вживали лише для спілкування з селянами, а поміж собою спілкувалися польською. Цією мовою теж користувалися при листуванні поміж собою. Традицію польськомовного спілкування в священичих родинах остаточно поламала діяльність "Руської трійці", яка спричинила хвилю національного відродження в Галичині 1840-х років.

14 березня 1783 року з губернії писали до священиків, що доходять вісті, що деякі церкви і хати священиків валяться. То двори повинні помагати в ремонті. Якщо би цього не хотіли робити, то священики повинні повідомляти про це до губернії, щоб та примушувала двори надати допомогу.

10 листопада 1783 року губернська влада наказувала, щоб декани проводили візитації церков в супроводі двірських службовців і ті підписували церковні документи для більшої достовірності. Очевидно, що таким кроком влада спонукувала двори до допомоги парохам.

У 1785 році єпископ Білянський забороняв священикам ховати померлих в мішках (лише в дерев'яних трунах), і заборонив їм ходити з палицями. Теж було заборонено возити хворих на сповідь у церкву. Священики мали ходити до хворих. Наступного року була видана заборона ховати тіла у склепах (гробницях), а при вінчаннях та похоронах говорити смішні речі (жартувати) [68, с.256/1902]. У 1790 році єпископ оголосив священикам вимогу уряду, щоб вони заохочували вірних йти до війська та чесно сплачувати податки [68, с.257/1902]. Саме тоді Австрія вела довгу і важку війну з Францією.

У 1791 році Білянський наказував священикам припинити у недільні та святкові дні ходіння по різних урядових установах, а мандатори (управителі) мали свої накази та розпорядження виголошувати селянам не в церквах, а на цвинтарях біля церков.

21 липня 1784 року цісарським декретом було заборонено приймати в священики "за традицією". Кандидати на отримання парафій мали мати освіту і документ. На це мала зважати духовна влада при наданні вакантних парафій.

Оскільки священиків з освітою було небагато, то духовна влада відчувала певні труднощі із забезпеченням парафій священиками. Тому 20 березня 1787 року світська влада збільшила час конкурсу на парафії з 6 До 10 тижнів.

 Австрійська влада теж подбала про забезпечення майнових інтересів церкви та її майна. Ще 16 лютого 1781 року парохам було наказано подавати до податкових органів інформацію про церковні фонди, які є на панських маєтках, для їхнього забезпечення в табулі. 14 березня 1783 цісарський двір констатував, що доходять вісті, що деякі церкви і хати священиків валяться. То панські двори повинні допомагати при їх ремонті. Якщо цього не роблять, то священики повинні писати до губернії, щоб та примушувала двори це робити. 10 листопада 1783 року був виданий наказ губернії, щоб декани проводили візитації церков в супроводі двірських службовців і ті підписували церковні документи для більшого довір'я.

А 3 жовтня 1785 року крайова влада наказала, щоб дорогі церковні речі були звезені до циркулярних кас, бо у випадку крадіжки парохи самі будуть відповідати за них. Нарешті, З червня 1789 року губернська влада постановила ввести нічну сторожу при церквах, бо зростала кількість обкрадених та обдертих церков. Здається, що це останнє розпорядження протрималося до 1939 року.

У 1792 році влада наказала, щоб священики при кожній церкві завели інвентарні описи майна. У 1798 році було визначено владою, що шлюбний вік не може бути нижчим від 14 років. Восени 1808 року було наказано вести метричні книги за новим календарем. Весною 1809 року священикам була нагадана категорична заборона ховати померлих раніше 48 годин після смерті.

В земельній метриці 1785 року згадана Долішня церква [6, с.68]. Мусила бути й Горішня. В церковних документах згадуються як фундатори церкви св.Миколая Тома і Софія Несворовські під 1785 роком [24, с.45]. Це була церква в Лисятичах Горішніх.

Хтось з місцевих священиків у XX ст подав довідку до консисторії, в якій зазначив, що на основі аналізу метричних книг, які зберігалися в церкві від 1785 року, до 1791 року парохом в Лисятичах Горішніх був о.Григорій Томицький, далі до 1797 року - о. Лука Шумський, після нього до 1823 року о.Василь - Олізар Гошовський [33, с.52-53]. Не можу стверджувати, що було саме так, бо в цій довідці знайшов кілька неточностей, про які мова піде нижче.

У 1808 році Горішня церква св.Миколи була вже дещо зруйнована часом і вартувала 375 зр, Долішня Різдва Христового була в доброму стані і вартувала 373 зр. Біля Горішньої церкви була хата пароха частково дерев'яна, частково валькована вартістю 31,5 зр, стайня для коней (8 зр), обора (6 зр), шпихлір з возівнею частково дерев'яний, частково валькований (18 зр), стодола (20 зр), шопа та 6 оборогів (12 зр), кармнік для відгодовування свиней (3 зр). Всі будівлі були збудовані за кошти пароха. Також на церковному ґрунті стояла хата для дяка, досить простора. В ній була світлиця, комора, пекарня і комірка (думаю, що ця хата використовувалася ще як школа). Вартувала 75 зр. Теж була стара стодола з 2 оборогами (12,5 зр) та обора (10 зр). Все було збудовано коштом дяка. При Долішній церкві ще стояла дяківка з господарськими будівлями (загальна вартість 90 зр), також збудована на церковному ґрунті за кошти дяка [7, с.6-7]. Разом двом церквам належало47 моргів поля та 21 морг лук [7, с.7].

До 1820-25 року окремі парафії Лисятичі горішні, Лисятичі долішні, Пукиничі та П'ятничани поступово об'єдналися в одну парафію. У 1818 році появилася постійна посада помічника пароха (сотрудника) [24, с.3-4]. Об'єднання очевидно відбувалося навколо Горішньої церкви.

12 червня 1798 року консисторія поставила парохом Лисятич о.Василя Гошовського [17, с.65]. Він прибув сюди з Пукинич, де став парохом ще в 1786 році [47, с.69]. Перед приходом до Пукинич був помічником пароха в Лисятичах [17, с.66]. У1818 році о.Гошовський жалівся до консисторії, що після продажу маєтку В.Сарбонію (Зербоні), пан забрав дві ділянки церковної луки з лісом та город при долішній церкві, на якому стояла хатина дяка. Скаргу підтвердили війт Гнат Михайликів, Михайло Медвідь, Петро Шоробура, Федь Кащій, Дмитро Мотовильчик, Степан Онишко, Григорій Ласій, Іван Кізима та Данило Гетьманчик [17, с.65]. Чи віддав ці землі пан - невідомо.

       У 1821 році в парафії Лисятичі-Пукиничі-П'ятничани мешкали 1694українці. Парохо.В.Гошовський мав помічника о.Г.Біркевича, а власником маєтків був Зербоні [39, с.91]. Гошовський був парохом до 1823 року, а після нього протягом двох років був о.Іван Л юбінецький [33, с.52-53].

Далі в селі став парохом о.Микола Ружицький. Він був 1789 р.н, висвячений 1818 року [67, т.2, с.379]. Ще від 1826 року він кілька разів доповідав окружній владі в Стрию, що парафіяльна хата грозить обвалом. Влада була бездіяльною. Нарешті, в обід 13 березня 1829 року завалився дах, і падаюча балка важко поранила служницю, яка йшла через сіни. На її щастя, балка вперлася до порога і не вбила її на смерть. Тоді влада наказала до 1 травня розпочати будівництво нової хати. Тим часом парох з сім'єю жив у нужді і холоді. Адже в селі не було жодної хати, де би він міг приміститися з родиною. Тому видавав великі кошти на лікування простуджених дітей [17, с.39-40].

У 1829 році за наказом влади була розібрана стара церква в Лисятичах (очевидно, Горішня) [17, с.ЗЗ].

16 березня 1831 року парох надіслав до консисторії скаргу, підтверджену 22 селянами. В ній говорилися, що Долішня церква в селі не підходить до відправ. Вона далеко від села, тісна і падає від старості. Під час відправи парафіяни мусять стояти надворі і майже не чують відправи, а в негоду мокнуть і мерзнуть під нею [17, с.49-50]. 9 квітня консисторія звернулася з листом в округ, щоб той наказав домінії швидше взятися до будівництва церкви. Але нічого з того не вийшло.

Тоді 10 січня 1833 року о.Ружицький разом з громадською владою знову звернувся за допомогою до консисторії. Писали, що люди сходяться на богослужіння до каплиці на цвинтарі. Просили, щоб було прискорене будівництво Горішньої церкви [17, с.44]. Це прохання теж не було почуте. 14 червня 1839 року о.Ружицький, війт Микола Струк та 19 парафіян підписали ще одну скаргу до консисторії. Просили духовну владу зайнятися справами будівництва церкви в Лисятичах. Зазначили, що 2175 душ парафії не можуть втиснутися до каплички, тому ухиляються від богослужінь, в селі зростає аморальність. Будівельний матеріал псується, а пан Зербоні не допомагає [17, с.ЗЗ]. (Згідно тогочасних законів пани мали давати шосту частину коштів для спорудження громадських будівель).

12 січня 1840 року до консисторії була подана скарга, під якою поставили підписи о.Ружицький, війт Йосиф Шиш, Стах Савчин, Михайло Станиславов'ят, Павло Убиків, Олекса Тижбір, Гринь Гетьманчик, Луць Медвідь, Яків Шиш, Василь та Олекса Томіцькі, Яцьта Матвій Щерби, Тимко Берник, Тимко Шоробура, Василь та Олекса Іваніви, Андрій Натина та Іван Піх. У ній з розпачем повідомляли, що громада від 1829 року благає у влади дозволу на спорудження нової матірної церкви в Лисятичах. Громади Лисятич, ГІ'ятничан та Пукенич разом нараховують понад 2000 душ, а молитися ходять до каплиці на цвинтарі, довжиною 3-4 сажні. Тимчасом мури нової церкви вже підняті вгору і псуються від негоди [17, с.26]. З інших документів відомо, що подружжя Фрідріха та Маріанни Зербоні справді хотіло її завершити і в 1842 році зверталося за позикою до львівських багатіїв [40, с.З].

В 1844 році була збудована мурована церква о.Миколая з допомогою італійця Зербоні, власника села. У 1850 році вона вартувала 8000 зр. Біля неї стояла стара дзвіниця, що вартувала 12 зр. На дзвіниці висіли три дзвони вартістю 150, 100 та 60 зр [5, с.31-35]. Допомога пана Зербоні виглядає вимушеною, бо згідно австрійського законодавства пани мали давати шосту частину коштів на спорудження громадських будівель у своїх маєтках (церков, шкіл, адміністративних будинків громадского управління).

Зграями галок, які гніздилися під дахом, та невмолимим часом церква була знищена і якийсь час перебувала закритою, бо загрожувала обвалом. У 1922 році був проведений капітальний ремонт церкви та дзвіниці. Того ж року була збудована церква в присілку Лисятицький Луг [33, с.52].

7 вересня 1851 року о.Ружицький помер і завідувачем парафії став о.Клим Дзерович [5, с.96]. Хтось з місцевих священиків у XX ст робив для консисторії історичну довідку про парафію, в якій зазначив (на основі аналізу записів у

метричних книгах), що від 1825 року до 1848 року парохом в Лисятичах був о.Василь Балицький [33, с.52-53]. Це явна помилка (Микола Ружицький не може бути Василем Балицьким).

Дзерович був на цій посаді до 1853 року, а в 1854-56 роках завідував парафією о.Іван ЗбуДовський, у 1856-58 - о.Ілярій Целевич, у 1859 - о.Василь Винницький [24, с.4]. З цер­ковного тематизму о.Д. Блажейовського проглядається дещо інша інформація. Дзерович після 1852 року служив тут як помічник пароха, а далі цими помічниками були: о.І. Збудовський (1853-56), о.І.Целевич (1857-59), о.В.Вінницький (1859- 64) [67, т. 1, с.449]. Не можу з'ясувати, які цифри є більш точні.

Клим Дзерович народився 1824 року, священиком став 1849 року. З Лисятич переїхав у Дубровицю, а звідти в 1857 року в село Топорів, де помер у травні 1887 року [67, т.2, с. 104].

В деяких церковних документах зазначено, що після Дзеровича парохом в селі був о.Михайло Руденський до 1871 року [33, с.52-53]. М.Руденський був 1796 р.н, священиком став 1821 року, а помер як парох Лисятич 30 червня 1871 року [90, с.228/1872]. В церковному шематизмі зазначено, що парохом Лисятич став у 1852 році [67, т. 1, с.448].

Після смерті о.Руденського парафією Лисятичі у 1871 -73 роках завідував о.Микола Марморович [67, с.448]. Він був 1837 р.н, висвячений 1861 року. Завершив свою службу в селі Забір'я на Зборівщині у 1903 році. Тоді вийшов на пенсію, а помер 1912 року [67, т.2, с.297].

6 березня 1873 року граф Агенор Голуховський надав презенту на Лисятичі о.Іванові Біржинському, який до того часу був парохом Миколаєва [24, с.4і ]. Народився він в селі Гуйсько 1828 року, теологію завершив у Перемишлі 1850 року, а висвячений був весною 1854 року. Дружиною була Юлія, дочка о.Дмитра Головкевича. В липні 1857 року став помічником пароха в Добрянах, але пробув тут недовго [24, с.52]. Прийшовши в село, застав велике запустіння господарства, і в серпні 1874 року просив консисторію призначити конкуренційну комісію, бо не. було жодних господарських будинків на господарстві [17, с.7]. Мав рівний почерк, що своїм виглядом

чимось нагадував готичний шрифт. Весною 1876 року він просив консисторію вчинити кроки, щоб провести засідання конкуренційної комісії, бо конче треба ремонтувати парафіяльну хату [17, с.5].

В 1874 році була збудована нова дерев'яна церква Різдва Христового, а через 10 років - церква св.Миколая [90, с.191/1931-32]. Ця інформація з церковного тематизму 1931-32 років теж не зовсім вірно, бо церква св. Миколая була з 1844 року.

21 травня 1881 року в селі з візитацією парафії побував митрополит Йосиф Сембратович, відомий борець проти алкоголізму в Галичині ( 24, с.46). Очевидно, що село мало би влаштувати владиці пишну зустріч: з почес­ним супроводом, вітальною аркою, пострілами з моздірів. І може у якійсь з тогочасних газет ще знайдеться відповідна інформація про цю подію, якщо хтось з місцевої інтелігенції повідомив про неї до Львова.

Весною 1885 року помічником пароха замість о. Івана Охримовича був призначений о. Володимир Громницький

[74, ч.45/1885]. У 1889 році помічником пароха був о. Богдар Кирчів (висвячений 1886 року), знайомий І.Франка (саме Богдар, а не Богдан!). В листопаді писав звідси Франкові, що не зміг знайти йому книги "Богогласник" у церкві села Добряни. Висловив припущення, що її міг забрати церковний історик о. Антін Петрушевич, батько якого був парохом у Добрянах. Цікавився у Франка долею свого оповідання "За волами" [46, с.409]. Відомо, що Кирчів запрошував Франка з дружиною на своє весілля 2 листопада 1886 року в Корчин. Мабуть, було воно сумне, бо влітку цього року від тифу померли його батьки [46, с.406]. Помер о.Кирчів у селі Довге, що біля Моршина, 19 жовтня 1900 року. На цвинтарі стоїть скромний пам'ятник, віднайдений через 80 років. Варто подати тут некролог, який написав І.Франко і опублікував у "Літературно-науковому віснику" у 1901 році. В ньому зазначив, що о. Кирчів народився в селянській родині в Корчині (на Сколівщині). Пробував своїх сил як письменник і поет. В журналі "Зоря" публікував коротенькі оповідання та вірші, а багато дописів поміщував у "Ділі". "Бувши зразу сотрудником в Лисятичах, а потім парохом в Довгім, він умів собі з'єднати любов селян своїм щирим, братерським поводженням з ними, і відвагою, з якою ставав в їх обороні. Та проте він чув себе глибоко нещасливим на своїм становищі. Тільки ширша діяльність, літературна і громадська, могла заповнити його натуру. В сільській затишші без інтелігентного товариства, серед ненастанних клопотів та гризот він падав духом і нидів. Потім наступали хвилі, де він знов рвався до праці, агітував, писав оповідання, укладав і виголошував популярні лекції, а по якімсь часі знов кидав усе і опускав руки. Його здоров'я почало псуватися, але він не дбав ніколи про себе. В 1899 році він відбув подорож на Схід: до Констан­тинополя, Єгипту, Палестини, в повороті був у Росії і вернув значно покріплений на здоров'ю і на дусі. Але приплив сил був недовгий; на селі почалося давнє життя, давня знеохота, поки тяжка коротка недуга не зробила кінця його життя. Покійник лишив тяжко хвору жінку (з дому Кобринську) і двоє дрібних дітей. Наукове Товариство ім. Шевченка завдячує йому значний дар - бібліотеку, яку він почасти зібрав сам, почасти одержав від свого тестя о.Кобринськогоз Рожнітова. Надто одержав від нього автор отсих рядків декілька цінних рукописей, в тім числі досить значну збірку народних колядок і щедрівок, зібраних о.Кобринським в 1860-х роках по різних селах Калуського повіту [46, с.422].

Праця Біржинського привела село до конфліктної ситуації. 28 квітня 1890 року до консисторії була скерована скарга, підписана від імені парафіян Іваном Дмитришином, Іваном Кизимою та Андрієм Берником. У ній було зазначено, щоу 1881 році о.Біржинський призначив провізорами Михайла Гушаля та Якима Тижбіра. Обидва вели себе неморально, багато пиячили та розтрачували церковні гроші. Селяни не раз вже зверталися до пароха, щоб усунув їх з посад, але він на ці прохання не зважав. А щоб примусити невдоволених мовчати, віддав право стягувати церковні борги громадському писареві Михайлові Щудлінському, який діяв однобічно та безоглядно. Митрополит Сильвестр Сембратович 10 травня переслав скаргу для вияснення деканові о.Шанковському з Дуліб [19, с.3-4].

     Тим часом А.Берникта інші 14 червня послали до консис­торії запиту справі скарги. Питали, чому немає перевірки, бо в селі на них брешуть, а їм лежить на серці добро церкви [19, с.5-6]. 24 червня декан прибув в Лисятичі і провів перевірку скарги. Опісля доповів консисторії, що в Лисятичах вже давно існує дві ворожі між собою партії. Одній з цих партій, в якій був церковний провізор, не сподобалося те, що о.Кирчів став головою читальні, членами якої були виключно представники іншої партії. Вони подали на о.Кирчіва неправдиву скаргу. Відповідно члени іншої партії подали неправдиву скаргу на провізорів [19, с.1-2]. Залишається додати, що на фоні такої колотнечі о.Кирчів пішов звідси парохом в Довге, де й помер. І.Франко написав некролог [46, с.406].

У 1890 році в село прибув новий помічник пароха о.Іван Хавалко. Це була енергійна, свідома людина. Коли 26 травня він виїжджав з попередньої парафії у селі Токи на Тернопільщині (тепер Підволочиського району), де протягом 1,5 року заступав хворого пароха, то вся громада прощалася з ним зі сльозами на очах. "Щасливі Лисятичі, коли дістали такого доброго душпастиря" - написав хтось у газеті "Батьківщина», описуючи жертовну працю о.Хавалка у церкві та в школі [66, 4.26/1890]. В Лисятичах о.Хавалко служив до 1893 року [67, с.449]. Після Лисятич він служив у парафіях Тухолька, Івачів Горішній, Іванчани та Хмільно. В останній парафії служив з 1918 до 1944 року [6"£, т.2, с.485].

1891 року в селі планувалася перебудова церкви і архі­тектор Василь Нагірний зробив для цього два проекти і кошториси: на 9000 та 13000 зр [19, с.2]. Цікаво, що походив він з села Гірне.

Від 1 травня 1892 до 6 жовтня 1894 року парафією завідував о.Юліан Зубрицький, 1865 р.н. Перші кроки свого становлення як священика він пройшов у Львові, а з Лисятич перейшов у Якторів, що біля відомого Унева [25, с.3-4]. В пресі промайнуло повідомлення, що на початку 1893 року помічником пароха в Лисятичі був призначений о.Людвік Підгородецький [72, ч. 13/ 1893]. Це призначення відбулося дещо пізніше. Підгородецький, 1865 р.н, був тут до весни 1897 року, коли був призначений парохом в село Солонка коло Львова і там помер 4 січня 1929 року.

     У вересні 1899 року помічником пароха замість о. Лешньов- ського був призначений о.Сидоній-Юліан Левицький, який в середині березня 1903 року Ьерейшов звідси завідувати парафією Звенигород [14, с. 13-14]. Зі Звенигорода через два роки пішов на посаду пароха Лукавиці Гірної біля Болехова. Народився він в Сулятичах 1873 року. У 1898 році закінчив богословський факультет у Львові. При цьому 5 років слухав курс української літератури та історії України. Був одружений з Оленою Щуровською, дочкою о.Дезидерія з Нинова Долішного, що біля Болехова [24, с.46-47].

Влітку 1903 року консисторія скерувала сюди на посаду помічника пароха о.Володимира Левицького з Звенигорода. Він настільки був до вподоби Звенигородській громаді, що до залізничної станції (1,5 милі) його з плачем проводжало майже все село [71, ч.37/1903]. Варто про це дати детальнішу інфор­мацію, яку почерпнув з газети «Діло».

«Від о.Володимира Левицького, завідувача парафії в Звенигороді в повіті бібрецькім, а тепер у Лисятичах у стрийському повіті, одержуємо ось-такий лист:

„Хвальна редакціє! З огляду, що москвофільські провідники з Бібреччини затирають руки з радості, що мене перенесено з уряду із Звенигорода до Лисятич, і при тім пускають в світ плітки, мовби я був покараний „за підбурювання хлопів" і т.п, прошу помістити в „Ділі" отсих кілька слів: Заявляю всім моїм знайомим священикам, що всі плітки з причини перенесення мого до Лисятич, як, наприклад, підбурювання хлопів, видертя печатки громадської, є безсовісною напастю на мою особу тих, котрим моя праця в Звенигороді була сіллю в очах; натомість святою правдою є, що мене перенесено на москвофільські інтриги. - Лисятичі, 21 травня 1903. Отець Володимир Левицький».

     Правду цієї заяви о. В.Левицького підтверджує надісланий позавчора нашій редакції ширший лист із Звенигорода, котрий і поясняє ближче справу самого перенесення о.Левицького і малює враження та настрій Звенигородських громадян з причини того факту. Річ представлена так: О. В.Левицький, примірний священик, чоловік золотого серця і гарячий народолюбець, своєю працею в громаді, працею понад свої обов'язки й сили, за короткий час свого душпастирування, бо ледве за один рік, з'єднав собі серця всіх, так що в громаді чути було лиш один голос: „Такого священика Звенигород ще не мав". Та се не подобалося тим людцям, у котрих ціль життя - „черево власне", ідея - „кацапство", а найбільший ворог - освідомлення народу. (Людців тих в Бобреччині кожен тамошній пальцем покаже.) Ті вовки, надягаючи на себе овечу шкіру, підкрадалися і до Звенигородського стада, та звенигородці скоро спізнали вовчий їх хвіст... З того і лють вовків, і жадоба помсти, посунена аж дутого, що вони не завагалися хоч би й ціле пекло взяти собі в поміч, щоби „поразити пастиря" звенигородців... І пішли доноси: „Бунтує народ! Пречесніша консисторіє, розіпни його!". І на швидку руку зорудували в консисторії, що та, не познайомившись зі станом справи, а повіривши „на слово", перенесла о.В.Левицького із Звенигорода до Лисятич [якто кажуть по-польськи „зе взглендув службових"], і то перенесла в порі найневідповіднішій, коли завідувач з тяжким трудом обробив весняну господарку. Між вовками в повіті настало „ликування", в надії, що тепер вони будуть із Звенигородської печі бульби печені вигортати. „Однак дарма надія! того ви, супостати, не діждете!" - кличуть звенигородці в своїм письмі. День виїзду о.В.Левицького із Звенигорода був найкращим і найголоснішим протестом правди проти неправди і лукавства кацапського. Ціла громада, - старі, молодь і діти, - вже від досвітку зібралися перед мешканням улюбленого душпастиря на прощання. Коли настала хвиля від'їзду, всі розплакалися, заридали. Хор, заснований о.Левицьким, уста­вився перед возом і відспівав щиру пісню прощальну. Потім уся громада рушила пішки за возом на двірець до Старого Села. У Водниках, куди переходив похід тисяча людей, прилу­чилися до звенигородців сотки щирих водничан зі своїм добрим душпастирем. Обидва священики-приятелі просльозилися і поїхали разом в дальшу дорогу. На станції виступив з посеред народу п.Микола Мох і коротко, але сердечно попрощав о.Левицького від імені всієї громади. В.Левицький відповів також коротко, бо з взаємного жалю слова завмирали на устах. Втім надійшов потяг, а з тисячних грудей залунало на прощання „многая літа" [74, ч. 105/1903]. Звичайно, що не кожного пароха так люблять вірні.

Але в Лисятичах о.Левицький місця не нагрів. Того ж 1903 року в село після Левицького прибув нововисвячений о.Іван Ковальський і пробув тут З,5 року [14, с.1]. Звідси перейшов на посаду завідувача парафії Братківці [94, с.158]. Далі доля носила його по багатьох парафіях і теж„ ніде не міг нагріти місця [14, с.1-2]. Помічники в лисятицького пароха змінювалися часто, набираючись життєвого досвіду та шукаючи собі кращої посади.

Ще в 1889 році лисятицька церква почала протікати, але ніхто не брався за ремонт. Папери та записки писалися, але справа не йшла [20, с.27].

8 червня 1899 року о. Біржинський писав до консисторії, що церква може завалитися. "В'язання зігнили, суфіт падає і його кусні мало не вдарили його помічника о.Лешньовського, мури мокнуть і гниють". Жалівся, що замовив проект будівництва в інженера В.Нагірного, який був схвалений консисторією, але декому в селі видалися витрати надто високими і ці люди взяли справу в свої руки, нібито дбаючи про оборону громади. Просив прискорити конкуренційну розправу через намісництво [20, с.52]. Громади Пукинич і П'ятничан не хотіли брати участі в ремонті місцевої церкви, бо мали свої церкви.

Весною 1900 року староство закрило церкву, щоб попере­дити нещасний випадок при її заваленні [20, с.20]. Консисторія доручила провести слідство за таке недбальство, і в червні тут побували дві деканальні комісії, які описали жахливий стан справ. Дах світив дірами і розсипався. Під час дощу потоки води лилися на мури і до середини. Тому образи і вівтар були зіпсовані і з'їджені грибом. Вівтар був зроблений в притворі, а люди при відправі стояли надворі. Дивно, що в церковній скарбоні зберігалася велика сума грошей - 4728 зр. Люди найбільше за такий стан справ нарікали на війта Якова Тижбіра та на пароха. Члени церковного комітету за цей час повмирали, а нових не обрали. Громади Волиці, П'ятничан та Пукинич зі своїх складок збудували в себе церкви і відмовилися давати внески на ремонт церкви в Лисятичахта не хотіли давати своїх членів до церковного комітету. Колишній провізор Андрій Берник (був провізором у 1895-97 рр) зазначив, що за ці три роки церква мала біля 1400 зр доходу. Вважав, що в церковній касі могло бути до 6-7 тисяч зр. При ньому жодного разу ніхто тих грошей не перераховував, а війт, який мав ключ до каси, часто позичав ці гроші на громадські потреби. Провізор Михайло Снігур свідчив, що церква щорічно отримувала біля 150 зр доходу із землі, біля 100 зр з хрестин та вінчань, біля 50 зр з таци, 30-40 зр з коляди. Разом 330-340 зр. Щорічні витрати становили біля 80-100 зр [26, с.27-38].

Отець Біржинський зізнав, що в 1873 році церква закупила велику залізну веркгаймівську касу і з того часу жодних крадіжок грошей не було. Вигороджував себе тим, що протягом останніх двох років кілька разів звертався до різних інстанцій в справі ремонту церкви [20, с.36]. Ремонт після того вівся дуже повіль­но, бо староство не затвердило новий парафіяльний комітет. До кінця 1900 року тимчасово був поправлений дах церкви та накриті мури, щоб не гнили. Плани і кошторис на 13000 корон виготовив архітектор Долинський і парох прислав їх на затвердження до староства [20, с.20].

В історико-мемуарному виданні "Стрийщина" зазначено, що на переломі ХІХ-ХХ ст парохом був о.Біржинський, який розмовляв по-польськи, громадою не займався. Після нього був парохом о.Костянтин Строцький [54, т.2, с.516].

Отець Біржинський 1905 року перейшов у село Рудники і там помер 18 лютого 1909 року [67, т.2, с.42]. Про його смерть повідомила газета «Діло», але при цьому зазначила, що він помер в Лисятичах [74, ч.45/1909]. Аз Рудник у Лисятичі пере­йшов о.Строцький. Як вислужений декан і радник митрополичої консисторії він помер в Лисятичах 28 квітня 1908 року [ 17, с. 11 ]. Залишилася вдовою його дружина Сюзанна. Строцький був 1852 р.н, висвячений 1881 року. Цікаво, що його кар'єра почи­налася в Лисятичах (1882-85), і тут завершилася.

Обслуговування парафії було доручене о.І.Головкевичу з Тейсарова, але фактично це робив його помічник. 31 липня

5            року завідувачем парафії став о.Олександр Гвоздецький, 31 липня 1910 року сюди прибув о.Василь Павула, а 25 липня 1911 року парафію прийняв о.Пеленський [5,с.141- 146].

Мабуть, що був тут у 1910 році ще й о.І.Тижбір, бо 19 квітня 1910року о.В.Залозецький, парох Гірного, просив консисторію дати йому помічника о.П.Глинського, бо „він не може поміс­тити в хаті сотрудника з Лисятич о.І.Тижбіра, бо той має родину з 6 осіб, в т.ч. двоє малих дітей" [23, с.32].

 В деяких документах за­значено, що 1911 року обов'­язки пароха в селі також виконував о.Сидір Дольницький, а після нього парохом був поставлений о.Андрій Пеленський [33, с.52-53]. В "Канцелярській книзі пароха Угерська" запи­сано, що на початку лютого 1910 року парафію в Лися- тичах мав перебирати о.Підлісецький, але невідо­мо, чи до того справа дійшла [94, с. 177].

Ще весною 1911 року сюди був призначений паро­хом отець Андрій Пелен­ський і застав тут все в лихо­му стані. Довелося братися за ремонт будинків. Зорганізував парафіян і за їхні кошти збудував шпихлір, курник [16, с.14].

26 жовтня 1913 року був посвячений новий цвинтар в селі [94, с.235].

     А.Пеленський підтримував добрі стосунки з І.Франком, і про це написав Лев Шанковський у "Нарисі історії Стрийщини" [54, т. 1, с. 126]. Він також керував економічним життям на Стрийщині [54, т.1, с.136]. Сам походив з Комарна, а помер в Любліні 16 грудня 1940 року [54, т.2, с.512]. Народився в міщанській родині, був сильною та підприємливою особистістю. Висвятився 1888 року, а вже через 2 роки митрополит Сембратович доручив йому завідування парафією міста Журів на Рогатинщині. До того там протягом 75 років не було церкви, а богослужіння відбувалися в костьолі раз в два тижні. Пеленський збудував там 3-банну церкву [33, с.54]. Його дружина Меланія була сестрою д-ра Івана Раковського, довголітнього голови Наукового Товариства ім.Т.Шевченкау Львові. Син Пеленських, Дем'ян (1899-1967), народився в Княгиничах, був засновником, а пізніше й літописцем стрийського товариства "Пласт". В роки українсько-польської війни 1919 року був хорунжим УСС [54, т. 1, с.406]. Влітку 1930 року о.Пеленський прохав митрополита посприяти тому, щоб Дем'ян зміг знайти уЛьвові якесь дешеве помешкання, бо той працював інженером в "Маслосоюзі" і отримував тільки 200 зол в місяць. З цього окладу не міг оплачувати квартири у Львові і мешкав у якомусь з сіл біля Львова. При цьому зауважив, що Дем'ян в роки війни возив листи митрополита на Східну Україну [34, с.67]. Мав також сина Зеновія, 1890 р.н, який був фінансистом. Син Юрій загинув в УГА (в УГА воювали всі троє синів пароха).

На початку 1906 року о.А.Пеленський активно виступав на народних вічах, які організовували радикали на підтримку вимоги реформування виборчої закону в Галичині. Селяни Княгинич, Долинян та сусідніх сіл домагалися введення прямого загального та таємного голосування при виборах до галицького сейму [71, ч.170/1906]. Такі віча відбувалися в усіх куточках Галичини.

В 1913 році в селі була проведена конкуренційна розправа для ремонту парафіяльного будинку з участю власника маєтку, на якій було вирішено дати до хати нові вікна та двері (загальною вартістю 3600 корон). Та пан так покерував, що референт намісництва тримав у себе документи протягом 11 місяців, поки до нього не пішла по них депутація з села. Тим часом почалася війна і гроші не були зібрані [16, с.14]. Таким чином платила влада парохові за його громадську діяльність.

16 вересня 1911 року в селі померла Паранька Кухар, яка залишила 200 корон на прикрашення церкви св.Миколая [15, с.1]. Перед війною А.Берник подарував церкві під цвинтар 1 морг власного городу, який вартував 1000 корон. Це був великий дар. За два тижні до війни тут розпочалася реставрація церкви, яка мала вартувати 50000 корон [85, ч. 10/1916].

Весною 1914 року помічником пароха був призначений нововисвячений о.Антін Флюнт, зять о.Л.ГорапевичазУгерська [76, ч.4/1914, с.41 ]. Перед І Світовою війною помічником пароха

в Лисятичі був призначений о.Михайло Якубів [76, ч.1/1914, с.8]. Але це була фіктивна посада, бо о.Якубів працював у Холоєві на Радехівщині (тепер Вузлове) як приватний помічник (сотрудник) пароха і йому потрібна була посада, щоб мати можливість отримувати платню з каси. Тому о.Флюнт працював тут до 15 грудня 1916 року. Після нього допомагав парохові о.Степан Комар [94, с.255].

За час російської окупації було повністю знищене господарство пароха. Москалі забрали дві пари коней, 20 голів худоби, свині, верхній теплий одяг, постільні речі [16, с.23-24]. Восени 1915 року, коли московське військо вже було вигнане з території Львівщини, о.Пеленський зумів приєднати для львівської газети "Свобода" 17 передплатників [85, ч.36/1915]. Газета тоді виходила р$,з в тиждень і один примірник коштував 0,2 корони. Таким чином парох робив селян свідомими громадянами-українцями. На початку 1916 року він зібрав у своїй парафії 170 корон на допомогу УСС (100 з Лисятич, 50 з П'ятничан та 20 з Пукенич) [85, ч.15/1916]. Це були Різдвяні дарунки воякам.

9 лютого 1916 року на 66 році життя помер тут Андрій Берник, якого описав І.Франко в поемі "Мандрівка русина з бідою" [74, ч.145/1916]. Перед смертю він передав війтові Михайлові Струкові 220 корон на заснування богослужбової

фундації. Щорічно в день його смерті в церкві мало правитися богослужіння за упокій душі [15, с,11]. Цього ж року смерть прийшла і по Івана Франка.

В січні 1917 року помічником пароха в селі став о.Степан Комар [76, ч.2/1917, с.23]. А 1 жовтня 1917 року помічником пароха сюди був призначений о.Юліан Рудкевич. Він мав вже 5 років священичої праці і прибув сюди з Гаїв Старобродських [26, с.61]. Мабуть, був тут недовго, бо в грудні 1919 року в газеті "Вперед" появилося оголошення: "Хто що знає про о.Андрія Бандеру, пароха Бережниці, члена УНР, прошу повідомити о.Михайла Ліщинського в Лисятичах" [70, ч. 170/1919]. Мабуть, о.Ліщинський був помічником пароха. А о.Бандера був батьком С.Бандери, провідника ОУНр.

Весною 1919 року польські вояки, які захопили село вході українсько-польської війни, забрали в пароха дві пари коней, 8 голів рогатої худоби, 5 голів свиней, віз, білизну та інші речі. Парох мусив за польської влади протягом 18 місяців переховуватися. За цей час господарство повністю занепало. Зрозуміло, що державного податку ніхто не платив, і наприкінці

1922 року він мав заплатити державі 194,5 тисячі поль­ських марок податку. Тому просив у консисторії доз­волу продати для здобуття цієї суми 3 морги поля [16, с.23-24].

У вересні 1921 року помічником пароха був призначений о.Степан Метельський, який за­тримався тут на довший період часу [24, с.3-4]. Він був 1892 р.н, висвячений 1921 року Целебесом (неодруженим). Виглядає, що після о.Пеленського був парохом села в роки другої світової війни [67, т.2, с.305].

В 1922 році церква нарешті була повністю відремонтована і покрита бляхою за кошти парафіян та за кошти з продажі церковного поля. На 10-15% допомогла держава (дала дошки) [16, с.13]. В 1923 році була збудована церква св.Юрія в Лузі Лисятицькому [90, с.191/1931-32].

21-25 травня 1925 року в селі проходила духовна місія. Одночасно відбулося посвячення відновленої церкви, яке виконав о.пралатЛеонтій Куницький. Також був встановлений місійний хрест, який з процесією був пронесений через село. Про масштабність місії промовисто свідчать цифри: в процесії йшли 16 священиків, а за хрестом несли 80 церковних хоругов. Після завершення місії о.Пеленський щиро дякував гостям- священикам, які висповідали понад 1000 осіб [56, ч.3/1926, с.99].

Отець Л. Куницький, парох церкви св. К?ра у Львові, був тісно пов'язаний з націоналістичним рухом. Ще у 1927 році видав книгу "Вітер від моря", у якій чітко поставив перед українцями потребу відновлення власної держави. Намітив легальні шляхи для цього, висунувши гасло "З вогню і диму відбудуємо державу!". Суть його полягала в тому, що о.Куницький закликав українців Галичини і Волині бойкотувати горілку та тютюн (предмети польського державного монополю), а заощаджені кошти закликав повернути на піднесення культури і освіти задля формування нової національної еліти. У 1990 році в Канаді вийшла книжка його спогадів, доповнена і перевидана мною 2003 року в Україні.

В 1927 році церква мала в селі 24 га ріллі, 3,84 га городу і саду, 17,83 га лук, 5,62 га пасовиськ, 5,04 га лісу. З цих земель мав парох 588,27 зол щорічного доходу, але з нього мусив заплатити державі 435,22 зол земельного податку [16, с.26]. Тобто держава забирала 74% доходу. Зрозуміло, що в такій ситуації ніхто не міг на землі до чогось доробитися. Зрештою, тепер в Україні подібна ситуація і люди намагаються виїхати з сіл в міста.

17 листопада 1928 році в Лисятичах відбулася часткова парцеляція церковних земель. Землемір Т.Кравців зі Стрия поділив на маленькі ділянки 40 моргів лук. Землю купили 23 особи, які платили по 50 доларів США за 1 морг (долар становив 9 зол), але готівкою платили лише декотрі по 100- 200 зол. Інші так багато грошей не мали [16, с.1-5]. Оскільки грошей люди не мали, то акти купівлі-продажу не були оформлені і парох мусив далі платити податки за продане поле. Через кілька років в Галичині почалася важка економічна криза і платоспроможність селян стала ще меншою.

20 лютого 1931 року в читальні відбулося вшанування 20- річчя праці о.Пеленського в Лисятичах, завдяки якому в селі було проведено осушення земель, засновано кооперативну крамницю, молочарню, товариство "Сільський господар", вимуруваний "Народний дім". На свято прибули багато священиків, вчителів та селян з навколишніх сіл. Були українські посли до парламенту Луцький та Великанович. Після співів і декламацій пролунали традиційні "Многая літа" та "Ще не вмерла Україна" [85, ч.9/1931 ].

Але після цього щасливого моменту для пароха настали важкі часи. Весною 1931 року повітова влада забрала в нього корову за неоплачений 101 зол шляхового податку за 12моргів поля в Пукиничах. Фактично поле було продане селянам, але контракти не були належно оформлені через вище наведені причини [22, с.53]. Восени 1931 року парох просив консисторію призначити йому платню, бо на старші літа не міг вижити в парафії. "...Минувших літ ратувався підписаний тим, що управляв огородовину, кормив безроги та рогову худобу. Сего року всі продукти так по нічому, що підписаний на старі літа не має з чого жити хотяй тяжко працює, сам встає вліті рано о 4 год, а взимі о 5 год. До того як хорий мусить лічитися" - так писав 28 жовтня 1931 року [22, с.29]. Консисторія відбулася мовчанкою. Через рік о.Пеленський знову просив митрополичий ординаріат призначити йому пенсію. "..На селі тепер тяжке життя. Дохід з парафії дуже нужденний, господарство не виплачується, податки тяжкі, нема з чого навіть служби оплатити. А тепер ціла повінь безробітних, а між ними і дармоїдів, щодня приходять за запомогою. В першу чергу йдуть до священика, муситься їм щось дати, для них самих треба 10-15 зол місячно". Далі наголосив, що мусить лікуватися, і утримує ще свого хворого безробітного сина-інженера [22, с.18].

З наведеної цитати видно, що о.Пеленський вів спар­танський спосіб життя. Його життя мало відрізнялося від життя довірених йому овечок духовних.

В 1930 році в парафії було три храми та 2076 вірних [90, с.99/1930]. В 1932 році помічником пароха ще був о.Степан Метельський [90, с.191/1931-32]. А в грудні 1936 року о.Пеленський просив митрополита знайти для свого помічника о.З.Нарожняка відповідну його здібностям посаду у Львові і дав чудову характеристику цьому священикові [34, с.72].

В історико-мемуарному виданні "Стрийщина" також ще згадувалися такі помічники о.Пеленського як оо.Громницький, Кирчів, Левицький, Роздольський, Яцишин, Ковальський, Підлісецький, Гвоздецький, ІванТижбір, Іван Щербанюк, Степан Павула, Степан Метельський [54, т.2, с.516]. Ця інформація вимагає уточнень, бо тільки останній фігурує в церковних джерелах як помічник о.Пеленського. Там також зазначено, що ікони св.Василя та св.Петра з XVI ст потрапили з лисятицької церкви у Національний музей у Львові [54, т.2, с.512]. Очевидно, що це могло статися на початку XX ст, коли цей музей формувався. Міг туди передати цей раритет о.Пеленський.

В довідці про історію парафії, написаній у 1930-х роках, зазначено, що парафія постала з кількох самостійних парафій: Лисятичі Горішні, Лисятичі Долішні, П'ятничани та Пукеничі. В парафії було 5 церков. У 1922 році була збудована церква в присілку Лисятицький Луг [34, с.52]. Отже, вже в той час парох вже дуже мало знав про минуле парафії. Завдяки архівним документам історію парафії вдалося значно поглибити і розширити. Хтось ще мусить її продовжити і уточнити…

                                         Школа в Лисятичах

Шкільна освіта була тим містком, який відкривав укра­їнським селянським дітям дорогу в світ до кращого життя ,5Гому історія розвитку української школи - це історія боротьби українців за свою кращу долю. І сучасники повинні знати як це робили (або не робили) їхні предки.

Роль освіти вжитті селян важко переоцінити. В найдавніші часи освіта починалася від науки в дяка, в якого діти навчалися рахувати, молитися, а також читати церковні книги. Таке навчання було нерегулярним і залежала переважно від суб'єктивних факторів. Відомо, що ще під час генеральної перевірки парафій 1764 року єпископ М.Шадурський наказував парохам засновувати в селах школи-дяківки, в яких мали жити дяки. Школи мали бути недалеко від церкви і перебувати під опікою парохів. Але школи-дяківки були нерегулярними і їхня діяльність залежала переважну від суб'єктивних факторів.

Значення освіти для українців чудово розуміли поляки. Тому в "Проекті на знищення Русі 1717 року" зазначено таку пораду. "Є найбільш впертими і других в упертості держать ті русини з простих хлопів, що вміють читати своє письмо; отже треба усунути причину впертості, а тоді впертість сама зникне.

В тім ми, поляки, легко собі порадимо, коли заборонимо хлопським синам вчитися в школах, що є при церквах; з того будемо мати не тільки ту користь, про яку вже сказано, але таким способом охоронимо себе від шкоди, яку нам часто піддані заподівають - бо так вивчений хлопчина в простій сільській школі, втікає кількадесят миль від свого пана і шукає волі. На таке нарікають воєводства Руське, Волинське, Подільське і Брацпавське з навколишніми землями.

Отже економи й управителі маєтків повинні мати накази, аби пильно дбали, щоби хлопські діти до плуга, сохи, рала, ціпа привикали, а не до книжки" [49, с.53]. Це розуміли і українці, але не мали що протиставити панській нації в тих умовах.

Відомо, що ще під час генеральної перевірки парафії 1764 року представник львівського владики о.М.Шадурський наказував парохам засновувати в селах школи-дяківки, в яких мали жити дяки. Школи мали бути Недалеко від церкви і перебувати під опікою парохів. Це було вже в період ослаблення Речі Посполитої, безпосередньо перед її першим розподілом сильнішими сусідами. Невідомо, коли саме постала така перша дяківка в Лисятичах.

27 квітня 1788 року львівська консисторія скерувала у парафії директивного листа, яким наказувала парохам заохо­чувати селян до посилання дітей у школи, показуючи їм користь від навчання [12, с.33]. ЗО червня 1789 року львівський єпископ Петро Білянський наказував, щоб парохи всюди намагалися засновувати школи при церквах і найпильніше ними опікува­лися. Якби у цій справі мали якісь перешкоди, то описавши все, через деканів мали звертатися до консисторії [12, с.38]. 14 червня 1791 року єпископ повторив свій наказ священикам всіма силами нахиляти дітей до навчання, підшукувати вчителів з числа здібних учнів, а навіть самим вчити дітей читати у школах та переконувати батьків давати дітей до навчання [12, с.44]. 29 травня наступного року Білянський наказував священикам на основі губерніального розпорядження N912774 від 25 квітня 1792 року, щоб кожен з них з усіх сил агітував людей до заснування і утримування шкіл та давання дітей на навчання [12, с.47]. Він також наказував священикам перед початком шкільного року виголошувати в церквах відповідні проповіді про вагу освіти і заохочувати батьків до посилання дітей в школи [83, ч.18/1931].

Є підстави вважати, що вже в перші десятиліття XIX ст в селі постала школа. В 1816 році в Перемишлі виникло перше освітнє товариство, створене з ініціативи о.Івана Могильницького. Одним з восьми його членів був о.Данило Кочановський з села Дорожів на Дрогобиччині. Могильницький сам писав шкільні підручники і сам їх друкував у Будапешті. 1815 році видав "Науку християнську", 1816 року - "Буквар" (перевиданий у 1817, 1819, 1826 та 1827 роках), 1817 року - три книжки: "Катехизм малий для шкіл парафіяльних", "Повинності підданих монархові для використання у парафіяльних школах" та "Правила шкільні". Цих п'ять книг українською мовою зелектризували галицькі села. Кожне село захотіло мати школу і посилало просьби до Львова та Перемишля, щоб надіслати їм дяка-учителя. У 1818 році з дозволу цісаря був відкритий навчальний заклад для підготовки дяків (перша вчительська семінарія). Протягом 13 років на терені 697 парафій перемишльської діецезії постало 385 парафіяльних шкіл [77, ч.17/1931].

Відомо, що вже наприкінці 1815 року парохи отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці. Губерніальна влада також наказувала, щоб було організоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у святкові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу [13, с. 14,19]. Влітку 1820 року крайова влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час жнив»[13, с.28]. Восени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти національні школи не раз в рік, як було до того, а раз в півріччя [13, с.30]. З листопада вчителям було дозволено мати індивідуальні заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора [13, с.30]. У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мали ходити до школи і скільки реально ходили, скільки вміє добре читати [13, с.32]. В грудні 1821 року для парафіяльної молоді була видана книжка "Чин утренний і вечерний" (ціна 14 кр). Кожен парох мав повідомити церковній владі скільки таких книжок потрібно прислати в парафію зі Львова [13, с.35]. Весною 1822 року цісар звільнив від поштових оплат листування в шкільних справах [13, с.37]. Консисторія обіжними листами повідомляла парафії про вакантні місця вчителів в різних місцях Галичини [13, с.38]. 5 червня 1822 року цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком було лиш 2 святкові дні: Різдва та св.Степана, а канікули, щоб тривали від 16 липня до 31 серпня [13, с.38]. У 1824 році консисторія наказувала священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки [13, с.44]. Відомо, що цісар Франциск І оглянув 52 парафіяльні школи в Перемишльській єпархії 1817 року і був задоволений ними [74, ч.16/1900]. Невідомо, чи це відповідає істині.

Важко зараз встановити, коли саме була заснована і забезпечена матеріально перша школа в Лисятичах, бо не вдалося знайти відповідних документів. Відомо, що 17 вересня 1828 року крайова влада своїм циркуляром констатувала, що духовенство не дуже прикладається до збільшення кількості шкіл в Галичині і вимагала виправити ситуацію, а також активізувати навчання дітей при церквах у недільні та святкові дні. Копія циркуляру є в книзі протоколів церкви в Угерську (на Стрийщині).

Школи-дяківки мали той недолік, що дяки часто відривалися від навчання дітей. Про це свідчить лист Головної руської ради зі Львова 7 серпня 1848 року, підписаний оо.М.Куземським та Леонтовичем, до місцевої руської ради Рогатинського деканату. В ньому є такі рядки:". .оскільки в нас різні папери священики звикли носити через дяків, то на тому терпить наука в школах, і порядні люди за дяків не хочуть іти". Тому наказували встановити такий порядок, щоб листи в сусідні громади та на пошту носили мешканці громад почергово [38, с.53]. А таке відбувалося часто, бо у ХVІІІ-ХІХст існувала практика скерову­вати листи декану, а вже від них листи та розпорядження влади (державної та церковної) почергово переходили від пароха до пароха.

У 1849 році в львівській діецезії було тільки 130 тривіальних шкіл, у 1856 - вже 152 (в золочівському окрузі 19, жовківському 6, стрийському 6, львівському 8) [93, ч.32/1857]. У 1854 році тут працювала школа-дяківка [90, с.31/1854].

У шкільному шематизмі 1859 року ще немає згадок про існування тривіальної школи в Лисятичах. Лише під 1860 роком зазначено, що вчителював у тривіальній школі Ераст-Модест Руденський, який мав лише півроку стажу. Від громади отримував 210 зр річної платні, а для опалення школи - 8 сягів дров. До школи ходили 62 хлопці та 20 дівчаток [96, с. 11 /1860]. Очевидно, що це був один з синів пароха.

Навчання в однокласних школах було розтягнуте на 6 років у 4 відділеннях. В двох перших діти навчалися по рокові, а в двох наступних - по 2 роки. Але більшість ходили до школи тільки рік-два. Навчання тривало з 6-річного віку. Згідно шкільного закону діти, яким виповнилося 12 років, повинні були ще протягом трьох років відвідувати так зване повторювальне навчання в недільні та святкові дні, щоб не забути вивченого в попередні роки. А вчили небагато - читати, писати та рахувати. Від цих трьох головних наук школи називали тривіальними (від латинського "трівіум" -три).

Школа перебувала під наглядом пароха та деканату. В деканаті мусив бути священик з обов'язками шкільного наглядача. В його обов'язки входило інспектування пара­фіяльних шкіл, присутність на публічних екзаменах.

У піврічних звітах про успішність вчителі зазначали вік кожного учня, конфесію, соціальний статус батьків, місце народження учня, кількість пропущених днів навчання (з поважних і неповажних причин). Оцінювалися учні за такими показниками: звичаї, поведінка, здібності, пильність, знання катехизму, складання букв (слабізування), читання українською мовою. ВII відділі додавалися оцінки за читання польською та німецькою мовами, рахунки з пам'яті, рахунки на дошці, писання, граматика, церковний спів, знання Біблії.

Ця школа мала характер постійної і перебувала під спільним контролем церкви і держави.

У 1862 році навчав дітей вчитель Теодор Руденський, який мав рік стажу. До школи ходили 60 хлопців та зовсім не було дівчат [96, с. 13/1862]. Теодор міг бути родичем пароха або його сином. У 1864 році 57 дітей у школі навчав Іван Романів [96, с. 13/1864].

Відомо, що до вересня 1868 року право вибору вчителя мав о.Руденський, а опісля - громада [9, с.25]. До школи в Лисятичах ходили також діти з Пукенич.

      20 березня 1870 року громада підписала акт фундації школи. Підписали хрестиками цей документ радні Петро Кухар, Яць Струк та Михайло Бойко в присутності свідків Яна Слупецького та Івана Дмитришина і сільського мужа довір'я Яця Берника. Цим актом громада підтвердила свої попередні зобов'язання: щорічно платити 210 зр на утримування вчителя, дати півморга землі для влаштування "шкілки дерев" (для навчання дітей садівництва), давати для опалення школи 8 сягів дров, а також зобов'язалася ще додавати для вчителя по 8 зр, давати 12 зр на утримування сторожа та 10 зр на шкільні потреби [9, с.25].

На початку вересня 1872 року сюди прибув вчитель Іван Базюк. Перед цим протягом 10 років він працював у селі Осталовичі на Перемишлянщині. Походив з села Добряни на Стрийщині і мав 32 роки [9, с.24]. В лютому 1878 року він став членом львівського товариства "Просвіта" [82, ч.6/1878, с.60].

Навчання мало добровільний характер. Восени 1870 року в школі навчалися тільки 52 хлопці та 3 дівчині, в 1871- відповідно 60 та 3, в 1872- 52 та 5 [9, с.23]. Батьки даремно нехтували освітою для дівчат, бо дівчата як майбутні матері мали найбільший вплив на виховання дітей. Неосвічена мати не може дати доброго виховання дітям, тому й не може народ, що нехтує освітою дівчат, чогось високого осягнути в світі. Це аксіома для всіх часів. Але в ті часи батькам більше розходилося на тому, щоб мати пастуха в господарстві та няньку в хаті для менших дітей.

Восени 1873 року постало питання про підвищення статусу місцевої школи. В цей час вона мала будинок вартістю 1000 зр, стайню та дровітню для вчителя (40 зр), інвентар вартістю 40 зр. В селі було 89 дітей шкільного віку, а в Пукеничах - 18 дітей. Знаходилася школа за 200 метрів від церкви.

Весною 1874 року крайова шкільна рада визнала школу етатовою (тобто самостійною). Річний оклад вчителя був збільшений до 300 зр (до внеску громади Лисятич ще 28 зр мали додати двори Лисятич та Пукенич, 52 зр громада Пукенич) [9,с.2].

За статистичними даними в Галичині 1873 року на 100 дітей, здатних до навчання, відвідували школу тільки 15 дітей (в Чехії - 77) [91,ч.12/1874]. Мізерним було матеріальне забезпечення шкіл: 1 лавка припадала на 20 учнів, 1 годинник на 5 шкіл, 1 дзвінок на 3,4 школи, 1 шафа на 2 школи, 1 глобус на 2,6 школи, а з 2764 шкіл 284 не мали класної дошки. При цьому 12,4% шкіл не діяли. Основною причиною було те, що вакантними були 11% вчительських посад. Пустували тому, що середній оклад вчителя становив 204 зр в рік [91, ч.47-48/1874].

Влада практично займала ворожу позицію відносно розвитку освіти. Маршалок галицького сейму у 1883 році заявляв: "Замість організувати етатові народні школи з кваліфікованими вчителями нам треба закладати початкові школи, в котрих учили би особи без кваліфікації. В існуючих школах треба стримувати збільшення кількості вчителів. Діти мають вчитися лише релігії, читання, писання, рахунків. Висота вчительської платні буде залежати від добровільної умови між вчителем, а інспектором і громадою" [89, ч. 1/1906].

Як тут не згадати, що наприкінці XIX ст в Галичині середньорічно від голоду помирали 50000 осіб, а середня тривалість життя становила 27 років для чоловіків та 28,5 року для жінок [61, с.86].

Народні вчителі в Галичині постійно боролися за виживання. За статистичними даними 1905 року на 100 померлих вчителів 27 мали до 10 років стажу, 45 - до 20 років, 24 - до ЗО років, 4 - до 40 років стажу [89, ч.1/1906, с.367]. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно недоїдали, а працюючи в пере­повнених класах, з дітьми, що часто вже з дитинства були вражені туберкульозом, вчителі й самі схоплювали цю страшну хворобу. "Учителі старші - се тіні, кістяки обтягнені жовтою шкірою, без каплини животворної крові, з посивілим перед часом волоссям. Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в багатьох випадках се не віддих - а свист і хрипіння, перериване напрасними нападами кашлю. Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кожен має задуху (астму), чахотку, або бодай початки її" [89, ч.23-24/1908, с.350].

У 1890 році в Галичині не вступили в дію 64 нові школи та 96 надетатових класів, бо бракувало вчителів. Бракувало їх до штатного розпису понад 600. А в 1891 році стало ще гірше [66, ч.4/1892]. Причиною цього була низька заробітна платня вчителів.

Відомо, що в 1876 році в місцевій однокласній школі вчителював Іван Базюк [97, с.444/1876]. Він працював тут і 1881 року [97,0.489/1881].

Від 1882 року в селі почав працювати надетатовий клас, тому що учні не вміщалися в одному класі [9, с.41]. Навчав один вчитель: одних до обіду, других після обіду.

На початку 1890 року вийшов на пенсію старий вчитель і на звільнену посаду був оголошений конкурс [9, с.34].

З весни 1892 року в Лисятичах працював надетатовий (тимчасовий) вчитель [9, с.41 ]. Але навіть двом вчителям важко було справитися з великою кількістю учнів. Здебільшого бувало так, що на посаду тимчасового вчителя, яка була мало оплачуваною, йшли люди без необхідної підготовки і вчитель мусив займатися одночасно двома класами. При цьому далеко не всі діти шкільного віку ходили до школи. Восени 1892 року із 302 зобов'язаних до навчання був 141 учень, в 1893- відповідно 253 та 158, в 1894-303 та 176, в 1895-304та 189, в 1896- 317 та 203 [9, с.40]. Отже, навчалися тільки 58,6% дітей шкільного віку. Але й тих дітей, поділених на 4 відділення, було забагато для двох вчителів. Навчання відбувалося в дві зміни.

Ще гірша ситуація була з освітою дівчат. Вони становили 47,4% (701 дитина), а учениць було тільки 37,9% від загальної кількості учнів. Поставало важке питання про надання школі статусу двокласної. Треба було громаді подбати про нове приміщення та платню для постійного другого вчителя. А з грішми в селян завжди було туго...

Нарешті конкуренційні сторони домовилися віддати для школи громадський будинок, де містився надетатовий клас [9, с.41]. Але крайова шкільна рада перетворила школу в двокласну тільки з вересня 1900 року [9, с.52].

Весною 1894 році був змінений крайовий шкільний закон. Якщо раніше громади мали збудувати шкільний будинок за власні кошти при незначній підтримці двору, то надалі вони мали дати на будівництво школи 120% від щорічної суми податку, а решту мав покрити крайовий шкільний фонд. Та все таки в Галичині було 1700 сіл без шкіл, а серед вчителів 17% не мали відповідної кваліфікації. їх приймали через нестачу кадрів. 372 школи взагалі не мали вчителів [74, ч.7/1900]. В 1890 році в Галичині лише 13% дітей шкільного віку відвідували школу. Поза школою залишалося 390000 дітей [89, ч.11/1892, с.172].

У 1891 році вчителем був Іван Дригинич. Школа була систематизованою вже років ЗО [27, с. 14]. А ще дяко-вчителями в Лисятичах колись були Кухарі, Данилевичі, Слупецькі [54, Т.2.С.516].

В лютому 1900 року в селі була організована двокласна чотириступенева школа. У1901 році в ній троє вчителів навчали 349 учнів. При цьому серед 300 українських дітей шкільного віку до школи ходили тільки 157. Школа була за 200 метрів від церкви [24, с.45]. Напевно, не змогла вміщати в собі такої кількості дітей.

На початку XX ст більшою популярністю в Галичині користувалися корчми, ніж школи. Населення щорічно пропивало понад 125 млн корон. Виходило, що в середньому мешканець краю пропивав 11,5 корони в рік. А на утримування школи платив тільки 0,85 корони [81, ч. 18/1905]. (Тепер, мабуть, співвідношення не краще).

У 1905 році в школі працювали Іван та Люба Дригиничі, а також Елеонора Бріхта [97, с.645/1905]. Така ситуація була і в 1907 році.

Восени 1905 року виникла однокласна школа в Пукеничах [9.С.58].

В період від вересня 1910доліта 1917 року тут вчителював Михайло Васильович Горобець, 1860 р.н. Це було передостаннє місце його праці. За 38 років праці він поміняв 14 шкіл. Всюди його переслідувала шкільна влада, бо забагато уваги він приділяв національному вихованню дітей. Він був добре знайомий з Іваном Франком і став прообразом головного героя Франкової п'єси "Учитель". В Лисятичах у роки війни згоріла школа разом зі всім майном Михайла та Марії-Аврелії Горобців. Помер М.Воробець у Львові 17 жовтня 1945 року, а його спогади зберігаються в Центральному історичному архіві у фонді акад.Студинського (фонд 362, опис 1, справа 7).

Школа була переповненою і крайова шкільна рада восени 1912 року дозволила відкрити тут п'ятий надетатовий клас як експонований в Лугах Лисятицьких, де було тоді 60 дітей шкільного віку. Звідси взимку весною та восени діти практично не ходили до школи в Лисятичах через бездоріжжя [9, с.62].

У 1909 році в селі працювала двокласна школа з 6 вчителями. Навчалося 92 українських дітей. В 1910роцівселі вчителювали Ян і Амалія Дороші, Елеонора Дригинич з дочкою Любою, Марія Литвин, Марія Зашкевич [98, с.267]. У1913 році тут працювали Михайло Воробець, Євген Базюк, Антоніна Телюківна, Любов Дригиничівна, Марія Зашкевичівната Марта Левицька [97, с.868/1913]. В 1914 році в селі було дві школи - двокласна і чотирикласна з 7 вчителями. Українців навчалося 375, поляків 18, німців 4, жидів 24 [9, с.53]. Як вже зазначено вище, в час війни школа в Лисятичах згоріла і навчання відбувалося в найнятих хатах [90, с.125/1918].

Від вересня 1924 року школа отримала статус трикласної [9, с.53]. З 14 квітня 1927 року школа отримала статус чотирикласної. В 1930 році директором була Марія Зашкевич, 1886 р.н, яка працювала тут 23 роки з 25 років свого стажу, Марта Левицька, 1892 р.н, яка працювала тут всі 18 років, Цецілія Чуплаківна, 1903 р.н, яка працювала тут 6 років з 8 років стажу, та Євген Базюк, 1883 р.н, який працював тут тільки 2 роки. В шкільному будинку було 4 кімнати загальною площею 114,5 м², в яких було 46 лавок (кожна на 5 учнів). Навчався тут 281 учень (65, 73, 60, 37, 28, 13, 5 - цифрами послідовно позначено кількість учнів у відділеннях від 1 до 7). Серед учнів було 8 римо-католиків та 8 жидів. Учнівська бібліотека складалася з 60 українських та 60 польських книжок. У бібліотеці для вчителів було 10 книжок [8, с.76]. За церковними даними того року в школі було 250 учнів-українців [90, с.99/ 1930]. Релігію навчав о.Степан Метельський, який мав 8 годин в тиждень. Навантаження інших вчителів коливалося в межах 25-28 годин в тиждень [8, с.76].

У 1930/31 році в Польщі було 74329 вчителів. Серед них було тільки 4964 українці (хоч греко-католиків було 5128). З 4964 українців в Галичині і на Волині працювали тільки 670 вчителів [85,4.38/1932].

У 1935 році школа була двомовною і мала 286 учнів [54, т.2, с.516].

Варто додати, щовЛисятичах23.8.1901 року народилася Марія Левицька, яка у 1922-25 роках працювала вчителькою в Семигинові, опісля в Жулині [10, с.113].

                   Читальня в Лисятичах

Читальні товариства "Просвіта" були тими рушіями, які вели наше селянство по шляху національного відродження. Саме тут вони через газети та книги знайомилися з політичними ідеями, тут навчалися основ самоврядування. В читальнях формувалася політична та національна свідомість, руйнува­лася заскорузлість селянського загумінкового мислення. Де виникали і розвивалися читальні, там зникали бійки, пияцтво та інші антигромадські або й дикунські вчинки. Для селянської молоді були вікном у світ поїздки з аматорськими виставами в сусідні села, фестини та інші форми відпочинку, які гуртували молодь в народ. Просвітній рух робився руками патріотичної інтелігенції. Наприклад, агроном Василь Король на доручення матірного товариства зі Львова у 1898-99 роках провів перевірки 249 читалень у 18 повітах та відвідав 9 філій. Всюди виступав з лекціями та проводив інструктажі [74, ч. 19/1900].

Вважаю доцільним подати тут дослівно газетну статтю з 1884 року, в якій йде мова про першу читальню в Лисятичах та загальну культурну ситуацію в селі.

"Письмо від Стрия. Села Лисятичі і Волиця. (Як повстали і якупадають порядки в них. Нема проводу!) Одною з найбільших парафій на Стрийщині є Лисятицька. До неї належать села Лисятичі горішні і долішні, П'ятничани з присілком Волиця, і Пукиничі. Самі Лисятичі є значне село, і всі навколишні села звертають на нього свою увагу. Парохом є о.Іван Біржинський. Сотрудником був через кілька літо. Аполінарій Гриневецький. Був то щирий і ревний священик і народолюбець руський. Він заложив читальню, а при помочі Андруся Берника - два склепи руські і молодше Братство в Лисятичах, а для Волиці-П'ятничан передплачував руські газети ("Батьківщину" і "Науку"), і взагалі старався всіма силами просвітити і піднести руський народ.

Але два роки тому відійшов о.Гриневецький з Лисятич, а за ним стали упадати і всі порядки. На його місце настав о.Строцький, котрий займався тільки справами церковними. Тепер настав знов новий сотрудник, про котрого ще не можна нічого певного сказати.

За о.Гриневецького бувало в читальні повно людей: старших господарів, парубків, господинь і дівчат. Тепер з ЗО членів зістало лише 10, а і ті не дуже заглядають до читальні, ба і сама старшина (виділові) не ходить до неї! За о.Грине­вецького не вільно було парубкам справляти забави в корчмі, а тепер корчма буває переповнена.

Головою читальні є о.Біржиньський, а іншою старшиною учитель Іван Базюк, писар Микола Танячкевич і війт Яць Берник. Коби хоч один з них схотів собі задати трохи труду та прийти до читальні і заохотити до неї людей, то вона могла би оживитися знов. Бо є в ній один дуже порядний чоловік, Андрусь Берник, котрий може служити взірцем для цілого села, а навіть і околиці. Він то попри о.Гриневецькім найбільше спричинився до піднесення просвіти і заведення порядків. Але тепер сам один не може дати ради, а потребує конче якогось доброго помічника, чоловіка поважного.

В П'ятничанах-Волиці народ чесний і порядний, не розпи­вається, тільки треба би йому більше просвіти. Школи там нема. За о.Гриневецького дяк Антін Кухар читав, бувало, газету, тепер те устало. Війт Григорій Курилишин, чоловік справді не учений, але має, як то кажуть, розум природжений. Він вже через 34 роки війтує і старається про добро громади. Заснував касу громадську і міг би ще й більше спричинитися до добра громади, якби був письменний. Помагати би міг йому зять його, Антін Кухар. Є там також більше людей, котрі вміють читати, писати і рахувати. Але і тут би треба доброго проводу і принуки. Богдан з-над Окопу [66, ч.24/1884].

Хто був той "Богдан з-над Окопу" не знаю. А от про о.Аполлінарія Гриневецького варто додати таке. Він був 1850 р.н, висвячений 1877 року. В Лисятичах був помічником пароха у 1877-1882 роках. Звідси перейшов на посаду пароха в село Мельнич і там помер 10 листопада 1909 року [67, т.2, с.154].

Отже, читальня в Лисятичах була заснована не пізніше 1882 року (а в наступній газетній публікації подається 1877 рік як дата заснування читальні).

В газеті «Батьківщина» у березні 1892 року було поміщене повідомлення про смерть Панька Іванціва, «засновника читальні «Власна поміч» в Лисятичах. Він вів і першу в тих краях крамницю. Ховали його безплатно 4 священики у велику зливу». Повідомлення подала читальня «Власна поміч» [66, 4.20/1892]. З цього виходить, що перша читальня не належала до товариства «Просвіта».

Влітку 1885 року від імені керівників читальні її голова о.Іван Біржинський дякував матірному товариству "Просвіта" за надіслані для заснування бібліотеки 58 книжок, а товариству Качковського-за43 книжки [74, ч.81/1885]. Мабуть, о.Гриневецький не відправив до цих товариств копій протоколу установчих зборів читальні. Тому й книжки не були надіслані зразу. На жаль, не вдалося знайти більше «інформації про заснування читальні. В архіві зовсім нема звітів цієї читальні.

Але для того, щоб читальня могла тут працювати, треба було мати в селі хоч дрібку інтелігенції та певну кількість письменних людей, які би творили кістяк читальні. Так було в багатьох місцевостях у 1870-80-х роках, що читальні виникали і занепадали.

А ось газетне повідомлення з 1890 року про життя читальні:

«Рух в руських товариствах. Загальні збори читальні в Лисятичах (під Стриєм). Село Лисятичі - велике, має дві церкви, двох пан-отців, школу, громадський дім, що валиться, досить гарну божницю і лазню (парню), отже багато жидів, і війта Миколу Тижбіра, про котрого би багато говорити.

Читальня в Лисятичах основана ще в році 1877 (отже минуло 12 літ) головно заходом о.Аполінарія Гриневецького, бувшого нашого сотрудника, при участі і підпорі місцевого пароха о.Івана Біржинського. Та, якщо б о.Ап.Гриневецкій (теперішній парох в Мельничу) заглянув був в Лисятичі перед роком, був би дуже засмутився, бачачи, як діло заходів його замість розвинутися в такім селі і стати вогнищем просвітним на цілу околицю, - майже зовсім заснітилося. Незгоди громадські, партійність, явні і приховані противники, злоба і бездіяльність окремих нужденних характером осіб, що, дорвавшись в селі до верховодства, пішли на службу не своїм богам, - от що було причиною цілковитого занепаду читальні... Одинокими приятелями, захисниками і покровителями читальні зістали старенький Яць Берник, чоловік поважний на все село, ба і околицю, та його син Андрусь. Яць нині вже покійник, а його син Андрусь з товаришами Михайлом Кухарем, Олексою Андрушківим і Йваном Кизимою не давали читальні заснути при підмозі священиків і кількох наших добрих людей. Найбільша недоля - брак хати своєї, то Андрусь Берник прийняв читальню до себе. Однак се його добре діло хочуть противники, жидівські заушники, обернути проти нього і кажуть, що він тим робить бунт в селі, хоч самі крадуть, що лиш удасться, роблять різні безправності, здирають народ. Безстрашні ісповідники просвіти народної не далися відстра­шити нічим і нині придбали собі вже понад 50 членів, хоч ще в падолисті було лише 18. В читальні, під проводом молодого сотрудника о.Б.Кирчіва, на котрого вороги також не з медом, а стараються його чорнити всюди різними способами, читальники уряджують собі відчити, виклади що суботи і неділі, а виділ ухвалив багато постанов, котрі поволі входять вже вжиття.

     Дня 7 грудня відбувся вже другій в ряду загальний збір, на котрий були вже запрошені обидва священики і начальство громадське. Та боле! не туди вовка тягне, де для нього нічого не пахне! Не було ні начальника громади, ні писаря громад­ського, лише місцевий учитель п.Базюк і сотрудник о.Б.Кирчів. (О.парох задля слабого здоров'я, віку і спізненої пори не міг бути під той час). На сім зборі ухвалила всі однодушно імену­вати першим почесним членом засновника читальні нашої Всч. о.Аполінарія Гриневецького, щоби тим віддати честь його заслугам коло тутешньої читальні. Головою вибрано: о.Б.Кирчіва, заступником голови Михайла Кухаря, секретарем учителя о.Базюка, касиром Панька Іванціва, а бібліотекарем і господарем Андруся Берника. Лисятицька читальня належить до руських товариств просвітних, а крім того більше як десять членів належать ще до товариства „Просвіта" у Львові. Несподіваний [74, ч. 13/1890].

У 1890 році о.Корчів був переведений в село Довге біля Моршина і там помер 19 жовтня 1900 року.

Але створена читальня не занепала. Відомо, що в 1891 році головою читальні був о.Хавалко [27, с. 14].

Знайшов я публікацію про заснування другої читальні в селі. Ось вона. "Вісті з краю. Зі Стрийщини. (Друга читальня в селі Лисятичах під Стриєм.) Дня 22 січня с.р. відбулися закладини другої читальні в Лисятичах, ато в долішнім кінці. Ся читальня заснована на статутах читалень „Просвіти". Збори відкрив господар Іван Дмитришин ось якою промовою: Тяжко нині знайти де таке село, щоби не було читальні. І у нас в Лисятичах читальня є вже чотирнадцятий рік, але що село розлоге, то з нашої сторони т.є. з долішньої, дуже мале число людей ходить до тої читальні. Тож ми нині зійшлися тут до господаря Михайла Кухаря М., щоби заложити собі при помочи нашого отця духов­ного Біржинського другу читальню. Читальню засновується на се, щоби в ній чогось доброго научитися, щоби довідати ся, що в світі діється, бо нині уже всі справи дуже скоро поступають, тож і ми не лишаймося ззаду, не спім, а покажім, що живемо на тім Божім світі, пробудімося уже раз, та най і між нами засвітить се праведне сонечко правди і науки. Після прочитання статутів вибрано виділ читальні. До виділу увійшли: Михайло Кухар М., голова; Іван Кізима, заступник голови; Іван Кухар М., секретар; Федь Медвідь касир; Іван Дмитришин, бібліотекар; Юліян Костецький і Микита Данилишин, заступники виділових. Ухвалено вкладки членські по 50 кр річно, а для молоді по 25 кр. Членів вписалося 35. При кінці зборів відспівано многолітства: цісареві, о.Біржиньскому і членам читальні [66, ч.5/1893]. Отже, випливає з цієї публікації, що перша читальня була

заснована 1879 року. Отже, це вже третя дата заснування читальні. Місцеві мешканці вже тоді не могли дійти істини з датою, а що я маю робити через 125 років?..

З документів стрийської філії «Просвіти» випливає, що читальня в Лисятичах Горішніх була заснована 1877, в ЛисятичахДолішніх- 26 листопада 1892 року [32, с.99-100].

Безсумнівним є те, що лисятицька читальня може бути віднесена до числа найдавніших в Галичині.

У 1893 році в селі вже були дві читальні. Варто тільки пошукати повідомлення про їхню діяльність. А це кропітка праця, бо треба уважно переглянути підшивки багатьох тодішніх газет.

В одній з газет в лютому 1896 року в рубриці "Вісті з краю" було поміщене цікаве повідомлення про ситуацію в Лисятичах.

"[Про село Лисятичі] Прошу о уміщення в Вашій цінній часописі слідуючого віршика, зложеного кільканадцятьрічним хлопцем, дитиною хлопською з Лисятич коло Стрия:

Сумна доля в Лисятичах

Стоїть верба серед села - розпустила віти

Та жалібно поглядає на руськії діти,

Та жалібно поглядає і тихцем заплаче,

Що на їх сумную долю чорний ворон кряче.

Ой, не крячи, вороненьку, та дай серцю волю,

Не розповідай чужим людям про нашу недолю;

Знаємо ми не від нині, люди з нас сміються,

Не раді ми і плакати, самі сльози ллються:

Бо ми в селі сиротята, як діти без мами,

Нема кому придивитись, що діє ся з нами.

Нема кому прочитати книжечку з "Просвіти"

Нема кому запитати „чо плачете діти?"

А зійдемося де до хати з своїми книжками,

Дивимося - поза хату стоять вже з друками,

І грозять нам костурами, і сваряться з нами.

Наші батьки не читали і були ґаздами!"

Нехай буде ваша правда; нащо нам лаятись,

На що жиди-недовірки мають з нас сміятись –

А сміючись повідають: „були ми по світі,

Не виділи таких ладів, як в вас мають діти!"

Що ж вам також з того братств, що молодіж має,

Не так воно як у людей з собов поступає.

Приступає хто до братства, його ся питають,

Як він вступить вже до братства, не питайтесь його,

Лиш нас, жидів: ми вам скажемо,добрий злодій з нього

Треба йому напитися, треба погуляти,

Та Мошкові на оренду утримання дати.

От така то наша доля, наше серце плаче,

Тому люди не дивуйте, чо той ворон кряче.

Олекса Струк

     До цього вірша мусить ся додати кілька слів пояснення – інакше він буде для сторонніх читачів незрозумілим.

     Село Лисятичі лежить в Стрийському повіті – дві милі від Стрия. В селі тім вже від довшого часу пробудився між селянами рух просвітний і політично-національний. Однак, місцеві матадори, як війт, орендар переслідують той рух, бо знають, що як той рух зросте, тоді скінчиться їх негідне панування.

В наслідок того витворилися в Лисятичах дві партії. На чолі чесного, партійного, патріотичного селянства стоїть Андрусь  Берник, знаний патріот-селянин, що в часі останніх виборів сидів невинно в тюрмі за хлопську руську справу. На чолі здеморалізованого селянства стоять згадані вище посіпаки.

Не лиш між старими ґаздами, але і між молоддю, між парубоцтвом суть ті дві партії. Одна частина парубків горнеться до читальні, до просвіти, до тверезості; друга частина, підтри­мувана війтом, тратить гроші і здоров'я в корчмі на пиятиці і розпусті, а що більше, старається погрозами і насильством втягнути в те болото також тих парубків, що раді би завести новий, ліпший лад між собою. Се власне дало причину молоденькому парубкові, Олексі Струкові, написати цей віршик, котрий свідчить, що між нашою сільською молоддю появляєть­ся чим раз більше свідомих, освічених одиниць, котрі готові твердо постояти за хлопську правду і руську справу.

      Пізніше подамо ще кілька інших віршів того симпатичного парубка. Хр.» [66, ч.4/1896]. Більше віршів цього автора мені в газеті не траплялося. Не виключено, що сільські «матадори» погрозили йому та відстрахали від газети.

    У1901 році лисятицька читальня "Просвіти" мала36 членів. Містилася в громадському будинку. Передплачувала газети "Свобода", "Місіонар" та "Газету господарську" [24, с.45].

У 1906 році в селі було дві читальні: горішня і долішна. Горішня була більшою, мала 150 членів, в бібліотеці 400 книг, передплачувала газети "Діло", "Свобода", "Гайдамаки", "Місіонар", "Комар", "Поступ" і "Господар". На останніх загальних зборах 12 лютого 1905 року головою читальні був обраний о.Іван Ковальський. Читальня будувала свою хату. При ній працювала молочарська спілка. Долішна читальня мала 84 членів, в бібліотеці 165 книг, передплачувала три газети. Мала новий просторий будинок. Обидві читальні заснували в селі ощадну касу системи Райфайзена [47, с. 14-15].

В селі були і свої москвофіли. Восени 1907 року Микита Бурин просив надіслати йому всі видання "Общества" за 1905 та наступні роки, бо він від 1906 року є довічним членом товариства і в 1906 році з Америки переслав товариству необхідні кошти [11, с.45].

У1907 року керівники львівської "Просвіти" надіслали в село на адресу місцевої читальні 10 кг насіння буряків та моркви для роздачі тим селянам, які здають молоко в кооперативну молочарню [48, с.32]. Це робилося для пропаганди в селах зайняття городництвом додатково до традиційного хлібо­робства. Весною цього року читальня також безплатно отримала від матірного товариства плужок західного вироб­ництва "Плянет" для кращого обробітку городніх культур [48, с.35]. Такі плужки також отримали в подарунок читальні в Завадові та Угерську.

У 1909 році в Лисятичах виник перший в Галичині дитячий садок. У ньому дітей виховували молоді національно-свідомі дівчата: Пеленичка-Гасин (ім'я невідоме), Оля Пристай, Стефа Пеленська, Юлія Кушлівна, Оля Білецькатаінші [54, т.2, с.516].

У 1910 році в селі далі було дві читальні "Просвіти". В Лисятичах Долішніх керував І.Кізима. Мала 115 членів, 226 книжок. В Лисятичах Горішніх керував о.І.Тижбір. Мала 60 членів, 221 книжку в бібліотеці [54, т.1, с.397].

На святі М.Шашкевича уЛьвові 1911 року серед 345 вінків був і вінок від читальні "Просвіта" з Лисятич, який несли делегати читальні [85, Ч.53/1911 ].

Активним діячем "Просвіти" в Лисятичах був Андрій Берник. Це був один з найсвідоміших селян не тільки на Стрийщині, а в Галичині. Іван Франко, послухавши його промови на вічах, змалював його постать у поемі "Мандрівка русина з бідою". Берник був ініціатором створення трьох читалень у селі, "Сокола", крамниці, каси-райфайзенки. Він брав участь у всіх з'їздах УНДП у Львові, часто бував членом президії. Мав велику власну бібліотеку. У1895 році брав участь в депутації до Відня, часто бував у складі різних депутацій до намісництва. Неодноразово обирався до складу повітової ради. Під час виборів 1897 року протягом трьох тижнів сидів у тюрмі. Його противники напали на нього перед виборами вночі, побили та покалічили ножами. 17-річний його син Яків воював в УСС. Під час окупації Галичини російською армією А. Берник перебував у Відні, де часто заходив до редакції "Свободи". Помер в Лисятичах від туберкульозу 10 лютого 1916 року на 66 році життя. Некролог та світлину помістила "Свобода" [85, ч.10/ 1916].

Перед початком І світової війни, коли вся Галичина святку­вала 100-річчя з дня народження Т.Шевченка, не залишилися осторонь і просвітяни з Лисятич. Ось яке оголошення було поміщене в газеті «Свобода»: «В Лисятичах пов. Стрий від­будеться в неділю 14 с.м(червня) Тарасове свято з такою програмою; 1)10 год. рано Полева Служба Божа, 2) Похід на місце наріжного каменя під дім "ювілейної читальні Просвіти ім.Тараса Шевченка", 3) Промови, 4) Дефіляда Соколів і Січей. Пополудні відбудеться фестин з різнорідною програмою, на котрім відбудеться окружна проба вправ на ювілейний здвигу Львові. В святі бере участь музика стрийського Сокола. На се свято заповів свій приїзд Вп.посол д-р Євген Олесницький. Комітет» [85, ч.23/1914]. Помітила цю подію і газета «Діло» [74,4.127/1914].

Чомусь не вдалося мені відшукати в архіві документів про життя читальні у 1920-30-х роках. Можливо, що хтось їх викрав у післявоєнні роки. А можливо, що хтось викрав ці документи ще восени 1939 року з архіву "Просвіти", коли до Львова прибула більшовицька влада. Ця особа могла бути зацікав­леною, а отже могла походити з Лисятич.

Але пропали не тільки документи лисятицької читальні. Нема документів читальні з Л исович, Семигинова. Не знайшов я документів читальні села Велика Горожана Миколаївського району, великого села Батятичі Кам'янко-Бузького району. Деякі штрихи до життя читальні дають документи стрийської філії «Просвіти».

8 травня 1927 року хор лисятицької читальні виступав на повітовому Шевченківському святі в Стрию [ЗО, с. 123].

В період від 9 до 16 лютого 1930 року тут проходили господарсько-ветеринарні курси для 150 осіб [75, с.251/1931]. А з 3 до 8 лютого 1930 року тут проходили курси бухгалтерів, на які прислали своїх представників 10 кооператив [75, с.249/ 1931].

Працівник стрийської філії «Просвіти» 1931 року писав, що читальня у Лисятичах Горішніх розвивалася добре, Мала аматорський гурток, влаштовувала вистави і концерти, відзначала свята Т.Шевченка, фестини. Мала власний муро­ваний 2-поверховий будинок, в якому також містилася кооператива. Вартував біля 2000 зол. Теж дуже добре працювала читальня в Лисятичах Долішніх. Мала свій дім вартістю біля 4000 зол. В бібліотеці було біля 120 книг [32, с. 15]. Один з цих будинків був збудований 1932 року (імовірно в Лисятичах Долішніх) [32, с.14].

У 1933 році читальню в Лисятичах Горішніх очолював о.Пеленський. Його обирали головою загальні збори 7.2.1932 та 26.3.1933 років [32, с.99]. Ця читальня мала 144 членів (з них 50 жінок), бібліотека складалася з 420 книг. Річний прихід становив 446,12 зол [32, с.132]. Читальню в Лисовичах До­лішніх очолював Микола Форостина, якого обирали збори 2.1932 року. Це був 45-річний господар. Читальня мала 184 членів (в т.ч 43 жінок), в бібліотеці 65 книжок. Річний прихід

становив 190,50 зол. Ще була читальня в Лузі Лисятицькому, яку очолював 54-річний господар Михайло Іванців. Вона мала 31 члена, бібліотеку з 69 книгта 220 зол річного приходу. Вона була наймолодшою, бо була заснована 16 липня 1911 року. Михайло Іванців тоді був обраний першим головою [32, с. 100- 132].

У 1933 році в читальні Лисятич Горішніх по 2-3 рази в тиждень відбувалися реферати (лекції). Теж велася робота в самоосвітньому гуртку [31, с.60].

В неділю, 4 листопада 1934 року громада урочисто від­значила 50-річчя сільської читальні. (Тобто виходить, що вона починалася 1884 року, що незгідне з правдою). Водночас відбулося посвячення нового будинку "Народного Дому". На нього був запрошений єпископ Микита Будка, а митрополита о.Пеленський просив надіслати своє архипастирське благо­словення для мешканців та гостей села [34, с.70]. Світлина РПетріва з цього свята була опублікована в "Стрийській думці"

[87, ч.5/1935]. На ній видно як єпископ Бучко з іншими гостями проходить попід вітальну арку. Не знаю тільки, чи інформація газети є правильною, бо запрошували в село одного єпископа, а в газеті мова йде про іншого.

В січні 1935 року в громаді Лисятичі обидві читальні зібрали на дар львівській «Просвіті» відповідно 18,27 зол та 8,40 зол [31,с.161].

При читальні також працювало товариство «Рідна школа». Його члени займалися збором коштів на потреби українського шкільництва. Традиційно проводили збірки «коляди» або «щедрівки», а також весною після Великодніх свят («писанки»). Товариство намагалося організовувати у дітні місяці роботу дитячих садків, де молодь отримувала національне виховання, якого не могла отримати у державних школах.

                        "Сокіл" в Лисятичах

Молодіжне товариство "Сокіл" виникло у Львові наприкінці XIX ст і швидко розбудувало свою мережу в Галичині. Селяни охоче засновували в селах осередки цього товариства, бо вони мали практичне значення. "Соколи" гуртували молодь, давали їй фізичне та національне виховання, але найголовніша привабливість цього товариства полягала в тому, що воно виконувало роль протипожежної сторожі.

Пожежі в кінці XIX - на початку XX ст могли за одну-дві години могли перетворювали в попіл цілі села зі всім майном. Особливо важко давалися взнаки осінні пожежі, коли горіли запаси збіжжя та сіна. Люди та худоба були приречені на голод.

Тому від давніх часів (принаймні з XVII ст) в кожному селі виставлялася нічна варта. Спочатку пани забезпечували таким чином від вогню свої двори та фільварки, а в XIX ст австрійський уряд наказував тримати громадську варту також біля церков, щоб уникнути пограбувань. Вартові ходили по селі і попе­реджали, щоб люди були обережні з вогнем, стежили, щоб хлопці не курили на вулицях в суху погоду та щоб ніхто не наважувався розводити на подвір'ї вогню.

Товариства „Сокіл" мали свої протипожежні станції, де тримали інвентар та коней напоготові. Молодь у товаристві була поділена на кілька чет: сикавкова (обслуговувала колісну сикавку, до якої запрягали пару коней і мчали до місця пожежі), водяна (гасила пожежу відрами з водою), рятувальна (виносила з будівлі майно і охороняла його; стежила, щоб пожежа не перекидалася на інші будівлі). Особливо, пильно протипожежна служба велася під час жнив та в час посухи.

Але попри це в „соколах" молодь проходила добру школу національного виховання. При товариствах діяли аматорські гуртки, молодь влаштовувала забави, мандрівки, спортивні змагання.

17 вересня 1906 року Василь Дармохвал подав статут протипожежної філії товариства "Сокіл" в Лисятичах до управи "Сокола" в Стрию. Звідти за підписом Володимира Федусевича він був відправлений до намісництва [28, с.2]. Тривалий час навколо статуту була мовчанка і 22 жовтня В.Дармохвал, Михайло Іванців та Микола Берник просили "Сокола-Батька" дати їм якесь підтвердження про реєстрацію статуту, щоб нарешті скликати установчі збори в селі [28, с.4]. Очевидно, що після того вони були скликані і товариство почало працю­вати. В.Дармохвал 7 січня 1907 року писав до Львова, щоб їм конче до Нового року (14 січня) прислали трубку (сурму) та дві брошури з вправами (муштрою) [28, с.5]. Зі Львова швидко вислали необхідні речі, за які товариство заплатило 9 корон [28, с.6]. Та незабаром виявилося, що сурма не дає належного тону сигналів і 12 березня голова товариства Іван Ковальський просив "Сокола-Батька" прислати до сурми ширший мундштук, 50 посвідчень членів, 20 нагрудних лент з написом "Сокіл в Лисятичах пов.Стрий", а також двотонову сигнальну трубку. Ленти вартували по 1,20 корони [28, с.9]. Видно, що "Сокіл" в Лисятичах користувався популярністю, бо на початку січня 1907 року старшина товариства просила надіслати зі Львова 34 відзнаки та 15 мальованих лент для членів та ще кілька для старшини [28, с.11]. За надіслані речі товариство заплатило ЗО корон. В серпні 1909 року голова "Сокола" Андрій Берник просив надіслати ще 20 лент зі Львова, але щоб на них були вишиті написи "Товариство гімнастичне "Сокіл" в Лисятичах" [28, с.13]. В липні 1911 року місцеві "соколи" просили надіслати їм книжки з гімнастичними вправами, щоб взяти участь у спортивному святі (здвигу) [28, с.13]. їх зі Львова надіслали на руки Зиновію Пеленському. На жаль, зі збережених в архіві документів годі більше дізнатися про діяльність товариства в Лисятичах до І Світової війни.

В документах "Сокола" з Угерська є лист місцевого активіста Петра Каваціва, в якому він писав в липні 1909 року до "Сокола- Батька", що обіцяв заснувати "Сокіл" в Лисятичах Долішніх, але тим часом настільки розгорнув працю, що молодь звідси вписалася до горішнього "Сокола" [29, с.32].

Відомо, що восени 1912 року лисятицький "Сокіл" брав участь у прапоровому святі в Тейсарові. Інформація про свято в Тейсарові 29 вересня було подана в газеті "Діло". При посвяченні сокільського прапора одночасно було проведено окружний зліт "Січей" та "Соколів". В селі було споруджено дві вітальні брами. З промовами виступили посол о.Остап Нижанківський та о.Пеленський з Лисятич. В Тейсарів теж прибула організована молодь з Роздолу, Добрян, Угерська, Вівні, Стриганців, Кавчого Кута, Надітич, Пчан, Турадта Іванівців –всього 362 особи [74,4.237/1912].

      В березні 1923 року керівники товариства Пеленський та Берник повідомляли "Сокола-Батька", що в неділю 11 квітня в Лисятичах відбудуться загальні збори "Сокола". На них мав бути зроблений звіт про діяльність товариства за минулий рік. Просили надіслати зі Львова представника на збори і обіцяли вислати підводу на станцію Більче-Волиця [28, с.15]. Але староство заборонило провести ці збори і вони були перенесені на 15 квітня. Невідомо, як далі розвивалася ситуація, бо нема відповідних документів. Але діяльність товариства непокоїла польську владу і, нарешті, 20 вересня 1928 року станіславівський воєвода припинив діяльність товариства, звинувачуючи його в позастатутній діяльності (проведення військового вишколу членів) [28, с.24]. Староство виконуючи це рішення, забрало всі канцелярські книги товариства та його печатку [28, с.22]. Керівники товариства оскаржили це рішення у міністер­ство юстиції 28 жовтня, але протягом 5 місяців не отримали жодної відповіді. Тим часом Володимир Бурин просив у "Сокола-Батька" порад, як діяти далі. Він продовжував передплачувати "Сокільські вісті" і підтримував зв'язки з львівськими керівниками товариства. Нарешті, 21 березня 1929 року послали на реєстрацію до Станіславова новий статут з підписами засновників і планували 7 травня провести установчі збори товариства [28, с.22]. Важко сказати, чи вони відбулися, але 11 квітня 1929 року був надісланий до "Сокола-Батька" звіт про діяльність товариства в попередньому році. З нього випливає, що керівниками "Сокола" були дяк Іван Юник, Теодор Мотовильчак (іспитований вчитель пожарництва), Микола Медвідь, Федір Мотовильчак, Іван Томіцький, Іван Каваців. Четарями були швець Володимир Бурин, Григорій Карпин, Микола Кухар. Членами ревізійної комісії були о.Степан Метельський, Микита Бурин та Стах Берник. Громадська рада передала в користування "Сокола" дві сикавки: 2-коліснута4- колісну, 56 метрів струменевих вужів та 8,5 метра ссучих вужів (тепер їх називають з німецького шлангами (від die Schlange- змія), 6 відер, 2 драбини, 4 гаки, 2 душениці, 2 ліхтарі. Також "Сокіл" мав свій прапор, придбаний ще за Австро-Угорщини за 120 корон, 32 шапки, 40 металевих відзнак.

У 1928 році товариство виступало на фестинах в Добрянах, Пукиничах, П'ятничанахта Стрию. Організовувало фестин і в своєму селі. "Сокіл" мав 100 членів (60 чоловіків, 40 жінок). Кожного місяця вони платили по 10 грошей на потреби товариства [28, с.23]. Передплата тільки "Сокільських вістей" коштувала 6 зол в рік. Весь суконний костюм "сокола" у Львові коштував 150 зол, але в селі його можна було пошити набагато дешевше. На однострій йшло до 3 метрів сукна (1 метр по 27 зол). Із звичайної матерії можна було пошити однострій ще дешевший. Матерія вартувала від 2,7 до 4 зол за метр, а треба було мати її до 5,5 метра [28, с.18]. Отже, члени "Сокола" мусили бути готовими до матеріальних витрат задля демон­стрування своєї національної свідомості та громадської праці. На жаль, дальші звіти про діяльність товариства "Сокіл" в Лисятичах відсутні в архівній справі.

Цікаво, що в газеті "Вісті з Лугу" в 1936 році була опуб­лікована сенсаційна стаття "Змисл теперішнього міжнародного положення", в якій автор Н.Порай передбачив, що чергова міжнародна війна неминуча, і серед противників назвав Францію, Бельгію, СРСР, Чехословаччину, Румунію, Польщу, Югославію, Великобританію, а з іншого табору - Німеччину, Угорщину, Болгарію, Італію та Японію. "Війни з Росією ще треба чекати 5 років, а за три роки щось має рушитися" [69, ч.3/1936, с.40-43]. Звідки мігзнати цей провидець, що його прогноз буде виконаний точно? Мабуть, цю газету читали в багатьох селах і публікація робила живіший рух в людських головах. В Європі насувалися великі події і треба було бути до них готовими.

Додатки

                          Список мешканців Л исятич 1692 року

     Містечко Вронувка. 1.жид Ейзик, 2.Михайло Рудий, З.Савка, 4.Штой,5.Стефан Цєсля, 6.Іван Віннік, 7.Ірш, 8.Подкупнік, 9.Копель,10.Бреткевич, 11.Шмуйло, 12.жид в ратушу живе.

     Село Лисятичі. 1.Гера, 2.Гринь Гера, З.Потройнік, 4.Пидюк,

5.Візник     панський, 6.вдова Гайдучка, 7.вдова Василиха, 8.Андрусь Івашков'ят, 9.Клочко, 10.Онисько Бабіїв, 11.Сірий, 12.Комендант, 13.Альков'ят, 14.Сениха, 15.Середа, 16.Логаза, 17.вдова Дасиха, 18.вдова Фениха, 19.Стець Шмур, 20.Манин, 21.Петро Чолій, 22.Тимко Шнікур, 23.Лесь, 24.війт, 25.Стець Бернадець, 26.Гринь Берник, 27.Михайло Кухаришин, 28.Федь Кухаришин, 29.Андрусь Коваль, 30.Лучка Коваль, 31.Гринь Новозій з Белюєм, 32.Євка, 33.Іван Ткач, 34.Ілько Гиред, 35.Антін Сулук, 36.Микита, 37.Лісний, 38.Матвій Дума з Гринем Коханом, 39.Іван Бишка, 40.Петрищиха, 41 .Боднар, 42.Лесь Калина з Ільком, 43.Місь Саісат, 44.Сторож, 45.Роман Тисаровський з Голізравкою, 46.Іван Калина, 47.Федір Васів, 48.Маркус, 49.Лесь Храпкоз Сенем Ласконим, 50.Петроз Яном Концьким, 51 .Сень Крина, 52.Шоробура, 53.Дергелоз Бабиним Павликом, 54.вдова, 55.Сень Храпко, 56.Іван Каліон, 57.Антін Бабєц, 58.Галь Гуменний, 59.Іван Ласів, 60.возний, 61.Федір Пасічник, 62.Яким Фельов'ят, бЗ.Кузь Юрків, 64.Гнат Макоса, 65.Панько Магрець, 66.Гриць Великий, 67.Іван Згола, атакож ще 14 інших, імена яких не записані [2, с. 60-62].

Примітка: Не всі імена і прізвища є нам зрозумілими, але так вони записані в документі. Містечко Вронівка, очевидно, отримало свою назву не від ворон, а від пана Вороновського, який надав Лисятичам статус міста і розбудовував село у місто. Але на час складання документу вже було видно, що село містом не змогло стати, бо в будинку міської ради (ратушу) мешкав жид. Навколо ратуші стояли тільки 11 хат, в яких переважно мешкали жиди, які мали забезпечити організацію торгівлі в місті. Серед мешканців села бачимо чимало жінок-вдів, яких прозивали по імені чоловіка (Василиха, Жениха). Дасиха- від Досько-Тодось-Теодор.

    Список мешканців села 1785 року

3.Війтиха вдова, 4.Кізима Луць, 5. Шоробура Сень, 6. Птух Степан, 7.пустка, 8.Курилів Андрій, 9.корчма, 10.Плух Яць, 11.Ковальський Михайло, 12.Стасів Іван, 13.Кізима Яць, 14.Ковалів Роман, 15.Мотовищук Федь, 16.Данилишин Гринь, 17.Гнатів Яць, 18.Кубара Роман, 19.Грейчин Михайло, 20.Стецьків Василь, 21.Шоробура Кость, 22.Медвідь Іван, 25.Шиш Юзько, 26.Кубів Гринь, 27.Потройник Ілько, 28.Дергало Михайло, 29.Шиш Антін, 30.Пастухів Гринь, 31.Кондра Андрій, 32.Абрагамович Гоще, ЗЗ.Ківи Мошко, 33.Аронович Янкель, 35.3ельманович Йосель, 36.Борхіцко, 37.Несванд Томаш, 38.Нотиха вдова, 39.Аронович Іцко, 40.Шмойлович Абрагам, 41.ратуш або оренда, 42.Дармохвал Войцех, 43.Гарасимів Степан, 44.Лейбович Даніел, 45.Шльома Хаїм, 46.Сальман Вольф, 47.Дармохвал Йосиф, 48.Тундик Микита, 49.Лейбович Іцко, 50.Фроймович Йосель, 51 .Дармохвал Вавжинець, 52.Даніел Лейба, 53.пустка, 54.Гершель Даніел, 55.Абрагам Даніел, 56.Павлик Гаврило, 57.Мандзин Степан, 58.Келбаса Ілько, 59.Логаза Федь, 60.Барський Антін, 61 .Пинка Іван, 62.Дмитришин Іван, бЗ.Буцяк Стась, 64.Мартяк Гнат, 65.Труба Іван, 66.Мороз Прокіп, 67.Гузалів Іван, 68.Пинка Степан, 69.Піцко Лесь, 70.Мандзин Іван, 71.пустка, 72.Мороз Андрій, 73.Снігур Гаврило, 74.Кунцький Павло, 75.Баричка Іван, 76.Снігур Матвій, 77.Лаба Сень, 78.Снігур Яць, 79.Снігур Михайло, 80.Іванюк Лесь, 81.пустка, 82.Кубара Гнат, 83.Кубара Гринь, 84.Логаза Яким, 85.Кухар Сень, 86.попівство, 87.Тимчишин Сень, 88.Кухар Федь, 89.Берник Павло, 90.БерникАндрій, 91 .Берник Олекса, 92.Берник Гринь, ЭЗ.Слободник Яць, 94.Буцко Іван, 95.Шоробура Степан, 96.Драбик Микита, 97.Жила Пилип, 98.Новошин Савка, 99.Пинка Степан, 100.Бичка Лесь, 101.Бойтичка Параска, 102.Пинка Гринь, 103.Буцко Гринь, 104.пустка, 105.Хоростин Василь, Юб.Струса Лесь, 107.о.Шумський Лука, 108.Кукуріка Іван, 109.Довгий Гриць, 110.Балацький Гринь солтис, Ш.Юськів Михайло, 112.Струса Степан, 11З.о.Томіцький Гринь, 114.Гарасимів Микола, 115.Гусалів Микола, 116.Гетманчук Ілько, 117.Сашин Гринь, 118.Щербин Андрій, 119.Шиш Юрко, 120.Шиш Мацко, 121.Коза Іван, 122.Дрогобицький Томко, 123.Струса Антін, 124.Хомин Ілько, 125.Гринецький Іван, 126.Розборовський Іван, 127. Романець Іван, 128.Коваль Іван, 129. Кухар Андрій, 130. Кухар Іван, 131.Берник Яць, 132.Розборовський Андрій, 133.Касьчин Василь, 134.Кухар Василь, 135.Драбик Іван, 137.Кобилінський Гринь, 138.Солом'яний Андрій, 139.Курилів Андрій, 140.Олійник Микола, 141 .Голембський Вавринець, 142.СканделаЯць, 143.ПлеканецьЯць, 144.Бабчів Андрій, 145.Ковальський Федь, 146.Медвідь Яць, 147.Калин Іван, 148.Стасів Василь, 1 49.Шоробура Василь, 150.Іваськів Онисько, 151.Дяк Дмитро, 152.Буцко Стась, 153.Нападів Гринь, 154.Кондра Михайло, 155.Буцко Федь, 156.Лацій Гринь, 157.Баглай Гринь, 158.Данилишин Кирило, 159.Михайлів Іван, 160.Романців Федь, 161 .Василів Гринь, 162.Кізима Гринь, 163.Кізима Пилип, 164.Гринів Іван, 165.Дергало Федь, 166.Василиха вдова, 167.Кізима Іван, 168.Андрусів Гринь, 169.Данилів Іван, 170.Буцко Лесь, 171.Стасів Тимко, 172.Салюк Лесь, 173.Курилишин Петро, 174.Кізима Федь, 175.Олійник Іван, 176.Василів Михайло, + на присілку Луг при млинах 177.Пука Андрій, 178.Лапка Данило, 179.Дергало Іван, 180.Козачка вдова, 181 .Кривий Петро, 182.Мельник Стась, 183.Мельник Гринь, 184.Сташенко Микола, 185.Щербан Лесь, 186.Чабан Василь, 187.Пастухів Лесь, 188.Буцко Гаврило, 189.Павлик Іван [6, с.2-10].

Примітка: В селі було 18 жидівських родин.

Список мешканців села 1818 року, які відробляли панщину

1 .Ковальський Василь, 2.Дергало Андрій, 3.Пастух Савка, 4.Томіцький Атанас, 5.Кухар Іван, б.Душинський Сень, 7.Гринечко Іван, 8.Логаза Яким, 9.Кісців Гринь, 10.Савка Михайло, 11 .Дребіт Микола, 12.Дмитрів Іван, 13.Юськів Роман, 14.Шоробура Петро, 15.Гарасимів Олекса, 16.Мотовильник Яць, 17.Гушала Іван, 18Дудка Іван, 19.Денка Іван, 20.Мороз Андрій, 21.Снігур Іван (молодший), 22.Конський Ілько, 23.Матвіїв Гринь, 24.Снігур Василь, 25.Снігур Іван (старший), 26.Снігур Михайло, 27.Снігур Тимко, 28. Іванків Гринь, 29. Шоробура Матвій, 30. Кубара Василь, 31 .Кубара Михайло, 32.Мандзин Олекса, ЗЗ.Кухаршин Федь, 34.Кухар Яким, 35.Кухар Степан, Зб.Берник Сень, 36.Берник Олекса, 38.Берникова Настя, 39.Берників Іван, 40.Берник Василь, 41.Тимчишин Прокіп, 42.Кухар Михайло, 43.Гринечко Дмитро, 44.Спободнік Матвій, 45.Кащий Федь, 46.Дверій Яць, 47.Гринечко Іван, 48.Бозий Данило, 49.Томіцький Олекса, 50.Розборовський Пилип, 51.Пінка Іван, 52.Гринечко Федьо, 53.Логаза Данило, 54.Пінка Василь, 55.Будинкевич Тимко, 56.Будинкевич Василь, 57.Бурин Іван, 58.Байків Григорій, 59.Форостина Яць, бО.ВІйтик Гринь, 61 .Плеканцьова Гриниха, 62.Шоробура Гаврило, бЗ.Луців Пилип, 64.Струс Микита, 65.Струс Прокіп, 66.Довгий Федь, 67.Струс Пабло, 68.Берник Федь, 69.Гаврило Романців, 70.Форостини Андрій і Федь, 71 .Кухар Степан, 72.Кухар Петро, 73.Бойко Стець, 74.Розборовський Степан, 75.Кащій Іван, 76.Стриганин Гринь, 77.Дребіт Андрій, 78.Солом'яний Гаврило, 79.Якимів Олекса, 80.Солом'яний Стась, 81.Федунів Микола, 82.Кубара Іван, 83.Медвідь Федь, 84.Медвідь Василь, 85.Плеканець Михайло, 86.Війтик Василь, 87.Берчий Федь, 88.Мотовильник Гриць, 89.Шоробура Михайло, 90.Кубара Гриць, 91.Онишків Степан, 92.Мотовильник Олекса, 93.Байків Стась, 94.Кухар Тимко, 95.Кондра Тимко, 96.Байків Василь, 97.Пастух Федьо, 98.Куралів Гринь, 99.Данилишин Іван, 100.Романців Гринь, 101.Кізима Тимко, 102.Кізима Яким, 103.Кізима Микола, 104.Кізима Андрій, 105.Кізима Іван, 106.Дергало Василь, 107.Лашів Сень, 108.Байків Степан, 109.Кізима Гринь, 110.Снігур Сень, 111.Федишин Іван, 112.Сенів Василь, 113.Байків Іван, 114.Федунів Іван, 115.Байків Іван, 116.Кізима Яць, 117.Олійник Гринь, 118.Василів Данило, 119.Федишин Петро, 120.Шоробура Іван, 121.Данилів Михайло, 122.Глух Микола, 123.Корсак Федь, 124.Кухар Луць, 125.Байків Стась, 126.Гринишин Степан, 127.Кубара Микола, 128.Садовський Іван, 129.Томіцький Стась, 130.Потройник Федь, 131.Левицький Лесь, 132.Мотовильник Дмитро, 133.Баглай Степан, 134.Кухар Дмитро, 135.Війтик Роман, 136.Брейчин Сень, 137.Стецьків Василь, 138.Онишків Панько, 139.Байків Лесь, 140.Калин Луць, 141.Медвідь Федь, 142.Дмитришин Ілько, 143.Снігур Михайло, 144.Лапка Гринь, 145.Мотовильник Гринь, 146.Пука Василь, 148.Гайків Роман, 149.Гайків Іван, 150.Петрів Гринь, 151.Петрів Іван, 152.Казарчин Степан, 153.Казарчин Гринь, 154.Іванюк Микола, 155.Сташенків Прокіп, 156.Сташенків Яць, 157.Сташенків Іван, 158.Сташенків Микита, 159.БлискунСень, 160. Щербан Микола, 161.Щербан Савка, 162.Стецура Стась [35, с.56-57].

Промова господаря А.Берника з Лисятич на зборах ради політичної в Стрию

Всякий народ, коли хоче добути собі належних йому прав та найти спосіб, якби йому легше було жити на світі, повинен дбати найперше про просвіту. Просвіта облагороджує розум людини, змушує його до мислення, надає тривалість і певність кожній початій справі. Тим більше потрібний тої просвіти наш руський народ, ті славні Тирольці сходу, що в різні злидні багато свідчили і досі свідчать австрійській державі. Наша жертва для держави більша, як всіх інших, ми платимо з нашої кривавим потом облитої батьківщини високі податки і додатки та й ще один рівно важкий податок крові. Наведу тут один приклад: На війні один ремісникжовнір зістав зранений і відрізали йому праву руку; „він підніс ту руку другою рукою і сказав ті слова: "в тій руці моя дружина і семеро дрібних дітей, бо вона їх годувала, я живитель їх стаю ся їх тягарем, тож і життя мені вже непотрібне". Коли пан іде на війну, за нього дома ґаздують комісарі, економи; пан камениці не журиться за жінку і діти, бо їх чинш утримує; гендляр-жидок і лівою рукою потрафить за шинквасом гроші відбирати, але хлопська рука і кров - найдорожча жертва.

І хто ж, питаюсь, обстане за нами, як не ми самі? Хто вступить до курної хати, де живе винужденніла обдерта, голодна родина нашого хлібороба, та розпитає про її злидні? Хто їм зарадить або вкаже дороги, як би їм запобігти? А час би вже розбудити ті темні уми, викликати то почуття людського достоїнства, що мов іскорка тліє на дні серця, час подати руку бідному селянинові, освідомити його, які він має права в заміну за свої обов'язки, подати спосіб, як тих прав дійти. Тою школою для нас, селян, мають бути читальні. В кождім селі у нас повинна бути читальня, в котрій повинні сходитися всі громадяни без різниці і просвічатись, не лиш читаючи книжки і газети, але розбираючи там всі справи, які діються в громаді; дальше радитися, як ріллю управляти, аби з неї можна було мати більші пожитки, де би кращого насіння можна дістати, якби убезпечитись на різні випадки, як би дати своїм громадянам легший і дешевший спосіб до набування потрібних товарів до щоденного життя через заснування крамниць громадських, як би дати своїм громадянам легший кредит, аби ті не попадали в руки лихварів - через заснування позичкових кас громадських; в читальні повинні ми радитися, що то є громада, які суть її права, яких би то громадян вибрати до ради громадської, щоби вони розумно громадою правили, гріш громадський не марнували, честь громади піддержували; тут повинні ми обговорювати, яких то нам вибирати виборців, аби дали свій голос за чесних послів, котрі би захотіли добре в соймі і в раді державній обставати за нашими правами - бо добрий посол в соймі то так само як добрий радний в громаді - цікавитися, що наші посли роблять в соймі і в раді звідси доносити їм о наших кривдах і потребах.

Спитає хто: Та ми і досі мали читальні та чому з них користі так мало, що деякі зовсім пониділи, а деякі ледве час від часу дають якийсь слід життя? Чому ж то наш народ нерадо горнеться до читалень?

От тут по перше скажу, що брак у нас провідників, бо що з того, що найдеться в громаді хтось письменний та перечитає книжку, але нема кому роз'яснити, вести в розмовах якийсь лад - коротко сказавши треба, аби інтелігенція з нашим народом щоденно ся стикаюча мала охоту і радо горнулася до того народу і просвічала його, вказувала йому добрі дороги, витикала блуди - а не як то ся часто трафляє, бачила в просвіченім селянині свого ворога, бо мовляв - він стане потім мудріший від мене!

Дальше не досить нині перечитати народові якусь там повісточку, виголосити стих, урядити вечерокспівацький, але треба і попри тото слідити за його щоденним життям, за його потребами, вказувати дороги ведучі до заспокоєння тих потреб, бути справдішнім приятелем не лиш його хвиль веселих, але і хвиль важких, бути помічником його. Треба проте попри читальні заводити громадські шпихлірі, зсипи збіжжя, спілки, крамниці, каси позичкові, щадниці, де би бідніші в тяжких хвилях могли заратуватися, у своїх людей потрібні речі набувати, а не виставлятись на визискування всіляких п'явок, розбуджувати втім народі охоту до торгівлі, промислу, вказуючи йому місця, де би він сам плоди своєї тяжкої праці міг дорожче збувати, а не давати всю торгівлю в руки осіб нам неприязних за яку-небудь ціну, щоб ті багатіли нашою працею, а нас вічно мали за своїх попихачів та наймитів. Колись в давні часи торгівля наша цвіла - де ж нині слід її - вся в руках жидів. Ми стаємо очевидячки щораз бідніші! Сім'я множиться, ґрунт дробиться, тягарі ростуть, способів до зарібку мало, а жити якось треба.

От так мають виглядати наші читальні! До такої читальні буде хлібороба тягнути не лиш якась там повістка чи спів, але його власне добро, його потреби а певно, коли му добре буде, то вистане йому також часу перечитати повістки і розвеселитись.

Не відкладаймо проте освіти народної на дальші часи, не здаваймо роботу на кого третього, за нас ніхто не зробить нічого, своїми хоч скупими силами, стараймося побороти всі трудності.

Закладаймо читальні, шпихлірі, крамниці, каси позичкові, спомагаймо свій домашній дрібний промисел, лучімося до спільної праці всі, горнімося щиро і згідно з сильною волею і витривалістю до праці над освітою нашою, не оглядаймо ся на нічию поміч, "чужі руки легкі, но не пожиточні", каже приказка. Якщо підносимо право до життя, то даймо знак, що живемо-а тоді ніхто наших кривд і потреб легковажити не посміє [66, Ч.27/1892].

Примітка: Завдання, окреслені А.Берником, зберігають свою актуальність і тепер.

       Некролог

Сими днями умер Панькоіванців, член тов."Просвіта", засновник і член виділу читальні "Власна поміч" в Лисятичах. Небіжчик належим до тих одиниць нашого народу, що не тільки самі прийшли до самопізнання - але ще других старались до просвіти і до добра заохотити. Покійний при малій господарці вів крамницю і заложив її ще тоді, коли по селах ще мало було і чути про наші крамниці. За добром громадськім обставав щиро - не раз і з власною шкодою. Через то заслужив собі, що читальня, а властиво члени тої, щоби возвеличити похорон свого заслуженого товариша, запросили, крім власного пароха, ще трьох священиків, котрі цілком безінтересовно кілька миль навіть серед зливного дощу прибули, щоби покійному віддати послідню услугу. Най же ж буде на сім місці їм сердечне Спасибіг за їх труди, а покійному Панькові - вічная пам'ять. Читальня "Власна поміч" в Лисятичах [66, ч.20/1892].

Примітка: А в наші часи поминають так заслужених для села людей у пресі?

о.Андрій Пеленський

                                   УЛьвові перед появою «Діла»

(мала пригода, яку я мав, як учень 7 класу гімназії)

Я і мої товариші, бл.п.Григорій Калимон і Филимон Метелля, мешкали в одної вдови по капітані. До неї приїхала якась пані з донькою коло 20 літ, з Києва. Донька просила, щоб я дав їй прочитати "якусь руську книжку". Тоді, як я приніс їй "Хрестоматію" Онишкевича, застав я у них якогось 40-50 літнього панка в чамарі. Він взяв книжку в руки та з обуренням спитав: „Jak pani moze te hierohlify czytac?".

Це мене обурило, і я почав з ним гарячу дискусію. Дві години ми завзято сварилися. Я знав дуже добре історію і я переміг його. Після того він встав, обійняв мене і сказав: „Друже-козаче, я тебе хотів випробу-вати".

Це був Боромір Нарольський, син свяще-ника з Бурштина, що працював у редакції "Dziennika Polskiego". Він запросив мене до себе. Я застав у ліжку його хворого спаралізованого брата Адольфа Нарольського, що нарі-кав на всіх і вся; жаль мав, що „Просвіта" не взяла його на свого урядовця. Коли він пізні-ше помер, десь у році 1887, то казав поховати себе без священика.

Він розповідав мені, як то до Львова привіз із Києва купець Михайло Димет "Кобзаря" Шевченка. Тоді деякі студенти, як Наталь Вахнянин, убиралися по-козацьки. Коли намісник Аґенор Голуховський покликав до себе Наталя Вахнянина, той був убраний по-козацьки: на-місник говорив до нього "ти" і тоді Вахнянин так само відповідав намісникові через "ти".

Нарольський оповідав мені, як-то Остап Левицький, званий „Драла", написав поему „Nasi uciekiniery", сатиру на тему деяких повстанців із 1863 року. У кав'ярні Добровольського при вули-ці Краківській, де сходилися письменники та артисти в так званім "Пекелку", засудили його за це на смерть. Цьому спротивився Ян Добжанський, званий королем Яном IV, і рішив, що Левицькоготреба знищити морально, себто "розпити", щоб показати, що це писав дегенерат. Коли це рішення впало, вони не помітили, що Остап Левицький сидів саме в кутку і почув на себе такий засуд. Від того часу він не дав се-бе намовити до чарки, коли його запрошували чемно: "Drala, chodz na wudke!".

І коли вони одного разу застали його у сні-данковій кімнаті в ринку у Міхолка, він скочив за ляду і ножем оборонявся, щоб тільки не покуштувати алкоголю.

                Як виглядав Львів у тих часах

Львів мав за моїх молодечих літ коло 60000 мешканців. Ринок виглядав тоді майже так само, як нині. Св.Юр все панував над містом. Коло св.Лазаря, там, де нині є вулиця Сапіги (тепер С.Бандери- В.Л), був „новий світ" - там Львів і кінчився: починалися ма-ленькі старі домики. Там, де тепер вулиця Л и-стопада і горішня Потоцького, були поля, які закупив професор техніки Захарєвич і Левинський, що почали будувати доми. Там, де тепер університет, стояв обдертий партеровий будинок і в ньому містився „Сокул". Ми з нормальних кляс ходили туди на гімнастику. Площа, де пізніше був Виділ Крайовий, була опарканена і там звозили сміття. Там, де тепер пишається Каса Ощадності, був заїзд для фір, а в партеровім будинку „Англійський Готель" і ресторан, де столи накривали вже... білими обрусами.

Полтва пливла не закрита - до вулиці Коперника. Для переходу був міст, на мості була бронзова фігура св.архангела Михаїла.

Польський сатирик тих часів Ян Лям, що писав під неділю фейлетони, написав раз: "Sw.Michal nigdy nie kichal, a pobozny lud wsadzil go w sam smrod". Як упав сильний дощ, то Полтва дуже тхнула, вода з клоаків творила канали.

З написів на наших установах пам'ятаю Ставропігію, "Общоє Рольничоє Кредитовое Заведеніє", "Народний Дом", фірму Димета, Руську Матицю - це мабуть вже все.

Шевські термінатори, яких тоді було багато, були дуже шовіністично до нас настроєні; як почули на вулиці нашу мову, то зараз кричали за такою особою: «Ковбасюк» (так називався соймовий посол-селянин). Вуличні шевчуки підспівували теж глумливо за нами: «А в нашої попаді три кутаси на заді, добре з нею гуляти, є ся за що тримати"... Не раз за такі зачіпки ми побивали сильно шевчиків [74, ч.78/1938].

Список скорочень та незрозумілих слів

бранша- тут: наволоч;

бровар-пивоварня;

вексель- боргове зобов'язання;

ґара- короб для перевезення сипучих речовин;

гр (грош)- дрібна польська монета. До 1772 року 1 золотий Речі

Посполитої складався з ЗО гр, у 1924-39 роках- зі 100 гр;

гривня- рахункова одиниця, що становила 48 грошей у XV-XVI ст.

дворище- одиниця площі, якаутотожнюється з ланом;

домінія- адміністративна одиниця в Галичині у І пол.ХІХ ст. Переважно

складалася з кількох маєтків;

душениця- велика плахта для гасіння вогню;

зол (золотий)- основна грошова одиниця Речі Посполитої (до 1772 року) та Польщі (у 1924-39 роках);

зр (золотий ринський, флорин, гульден)- австрійська грошова одиниця у 1772-1896 роках. До 1859 року складався з 60 крейцерів, опісля зі 100 кр;

екзекутор- збирач примусових податків;

інтабулювати- записати в реєстр нерухомостей;

каплун-кастрований і вгодований півень;

кметь- заможний селяни, який мав тяглову силу;

конгруя- визначений законом рівень доходів священика; контрибуент- той, що мав платити податки; колода-тут: міра об'єму сипучих тіл, 4 корці;

копа- 60 одиниць (снопів збіжжя);

корець- міра збіжжя, 32 гарнці або 123 літри. Ототожнюється з центнером;

корона-австрійська грошова одиниця у 1896-1918 роках;

кр (крейцер)- дрібна австрійська монета;

лан- основна одиниця в Речі Посполитій. Лан поділявся на півланки

і чверті. Складався з ЗО моргів або біля 16 га;

лікоть- одиниця довжини, 59 см;

ліцитація- публічний продаж майна або нерухомості;

люстрація- акт економічної оцінки королівського маєтку в Речі

Посполитій;

марка польська- польська грошова одиниця у 1919-23 роках. Її функціонування було аналогічним з українським карбованцем у 1991 — 96 роках;

маца- міра об'єму, півкорця або біля 50 кг зерна;

метричний сотнар- центнер;

морг- 0,56 га;

москвофільство- реакційна політична течія в Галичині, що простежувалася від сер.ХІХ ст до 1939 року. Її послідовники вважали себе спорідненими з росіянами, відкидали окремішність української культури та мови. Користувалися економічною підтримкою царської  Росії;

осип- щорічна данина збіжжям, яку селяни давали до фільварку; отаксування- оцінка вартості;

пень бджіл- те саме, що вулик;

підсусідок- селянин, що не мав тяглової сили та землі в полі, загородник;

прут- міра площі (город), невизначеної площі; ратуша- будинок міської ради;

сажень- міра довжини, біля 2 м;

секвестратор- службовець, який накладав арешт на майно за назаплечені податки;

солод- пророщене і висушене зерно ячменю, яке вживалося для виготовлення пива;

стольникова- почесне звання в часи Речі Посполитої;

сяг- міра об'єму дров. В Дашаві сяг (стос) мав висоту 6 стіп 3 цалів

(понад 2 м), ширину 6 стіп, довжина полін становила 30 цалів (77

см). Переважно 3 кубометри дров;

тарканиця- тут: горілка;

трабант- тут: попихач;

тривіальна школа- народна впорядкована школа, в якій вивчали три головні науки (читати, писати, рахувати). Тrivium означає "три"; УНДО- Українське Національно-демократичне Об'єднання, політична партія центристського спрямування у 1925-39 роках;

фатиґа- тут: старання, сприяння;

фірер- від нім.«вождь». Мається на увазі нижче військове звання;

чинш- земельний податок, платня за оренду;

шематизм- церковне або державне довідкове видання;

 шпихлір- зерносховище.

Список використаних джерел та літератури

 1) Газета "Батьківщина" (Львів).

 2) Блажейовський Д. Історичний шематизм Львівської архіспархії (1832-   1944). Т.1, 2. - Київ, 2004.

3)  Журнал "Богословський вісник" (Львів).

4)  Газета "Вісті з Лугу" (Львів).

5)  Газета "Вперед" (Львів)

6)  Газета "Гайдамаки" (Львів)

7)  Газета "Галичанин" (Львів)

8)  Газета "Громадський голос" (Львів)

9)  Газета "Діло" (Львів)

10)    Журнал "Кооперативна республіка" (Львів).

11)    Журнал "Львівські архиєпархіальні вісті" (Львів)

12)    Газета "Мета" (Львів)

13)    Газета "Наш прапор" (Львів)

14)    Журнал "Нива" (Львів)

15)    Газета "Народна часопись" (Львів).

16)    Газета "Новий громадський голос" (Львів)

17)    Газета "Письмоз Просвіти" (Львів).

18)    Газета "Правда" (Львів).

19)    Газета "Руслан" (Львів).

20)    Газета "Свобода" (Львів).

21)    Газета "Слово" (Львів).

22)     Журнал "Учитель" (Львів).

23)     Шематизм Львівської архиєпархії за роки 1854, 1872, 1918, 1930, 1931-32.

24)     Газета «Szkola» (Львів).

25)     Catalogus universi venerabilis cleri saekularis et regularis archidioeceseos leopolitanae ritus latini pro A.D.1914 (1930). - Lwow, 1914(1930).

26)     Dodatek tygodniowy przy "Gazecie Iwowskiej" (Lwow).

27)     Gemeindelexikon von Galizien. B.XII. Bearbeitet... der Volkszahlung vom 31 Dezember 1900. - Wien, 1907.

28)     Österreichischer Zentralkataster... B.10. -Wien, 1903.

29)     Schematismus des Lehrpersonals an dem Lemberger gr.kath.Metropolitan-Consistorium unterstehenden Dorfsschulen für das Jahr 1869(1862, 1864). - Lemberg, 1860(1862, 1864).

30)     Szematyzm Krolestwa Galicyi і Lodomeryi z wielkiem Ksiestwem krakowskim na rok 1876 (1881, 1905,1913).-Lwow, 1876(1881, 1905, 1913).

31)     Szematyzm nauczycielski wraz z kalendariuszem na rok 1911. - Lwow, 1910.

                         Зміст

Від автора………………………………………………………………….с.2

Від меценатів видання…………………………………………………....3

Соціально-економічний розвиток села………………………………….6

Церква в Лисятичах……………………………………………………….51

Школа в Лисятичах………………………………………………………..80

Читальня в Лисятичах……………………………………………………..90

"Сокіл" в Лисятичах…………………………………………………….....103

Додатки……………………………………………………………………..108

Список скорочень та незрозумілих слів…………………………………116

Список використаних джерел та літератури…………………………….117