Диктанти краєзнавчого характеру

                                      Воля « за  деревами»

      Між  річками  Сукіль  і  Свіча  розкинулось  невелике  село Воля  Задеревацька. Виникло  воно  в  кінці  ХVІІІ століття, на  що  вказують  архівні  документи.

   Цікавою  є  історія  виникнення  села.

За  переказами, колись  на  цьому  місці  був  дрімучий  ліс, куди  втікали  селяни, які  не  хотіли  коритися  панам. Втікачі викорчовували  дерева і  на  очищених  ділянках  будували  власні  оселі. Так  поступово  виросло  поселення  волелюбних  людей, а  село  стало  називатися  Волею  Задеревацькою.

  Минуло  більше  двох  століть  від  того  часу.   У   ХХ ст. волелюбність  краян  проявилася  у  визвольних  змаганнях . З  селом  тісно  пов’язані  імена  людей, що  навічно  увійшли  в  історію боротьби  за  свободу  й  незалежність нашої  держави. Зокрема, у  1933 – 1936  рр. тут  служив  священиком о. Андрій  Бандера – батько провідника  ОУН Степана  Бандери. Син  часто  навідувався  в  село  до  батька. Саме  в  цей  час він  активно  займався  політичною  діяльністю. Нині  в  будинку  колишньої  плебані  розміщується музей-садиба  Степана  Бандери.

   У  лавах  УПА  загинуло  багато  вихідців  з  Волі  Задеревацької, продовживши  волелюбні  прагнення  своїх  предків.   (191 слово

                                

                             Славне  село Завадів      

  

  Північну  частину  околиць   села  Завадів  змійкою  огинає  річка Колодниця.

  Село засноване в XV ст. Сучасна офіційна назва села Завадів протягом усього часу не змінювалася. Згідно з переказами старожилів   його назва  пішла від прізвища одного з перших поселенців - Завадовського. Найдавніші записи про  Завадів датуються ХV ст., коли село перебувало під міським управлінням м.Стрия.

    Село  славне  ще й тим, що його власником колись був стрийський староста, а пізніше – польський король Ян III Собеський, погромник турків під Журавно у 1676 р. Він посадив липову алею, яка вела від Завадова до сусіднього Голобутова. Іван Франко, коли приїздив до тих сіл, любив проходжуватися в тіні цих лип.

  З 1890 р. парохом в селі був видатний культурний діяч, композитор Остап Нижанківський, Частими гостями отця Остапа були Філарет Колесса, Станіслав Людкевич, які збирали тут етнографічні пісенні матеріали.

  1914 р. громада села за ініціативою о. О.Нижанківського та Івана Франка спорудила пам'ятник Т.Г.Шевченку на честь 100-річчя від дня його народження. Це був один з перших пам'ятників Великому Кобзареві в Україні.  На честь 175-річчя поета у 1989 р. в Завадові  освячено і відкрито ще один пам'ятник Т.Шевченку в бронзі. Тоді ж було відкрито барельєфи  І.Франкові  та о. О. Нижанківському .

                                          

                                           Лисятичі

 Розповідав  дід  онукові, а  дідові  його  дід, що  Лисятичі  мають  давню  історію. Можливо,  ще  в  княжі  часи  воно  народилося, хоч  згадка  про нього  датується  1543  роком. Архівних  даних  про  походження  назви  села  нема, а  все  ті  ж  старожили  говорять, що  колись  тут  було  багато  лисячих  нір, а довкола  росли  дубові  ліси.

  Досі  часто  чути: «Іду  на  містечко».Звідки  це? А  все  дуже  просто: сива  давнина  перегукується  з  нами. Містечком  хотіли  зробити  село  євреї, яких  у  Лисятичах  жило  понад  30  сімей. Вони  мали  свою  божницю, корчму,  магазин,  торговицю, де  продавали  худобу, займалися  ремеслом.

   У Лисятичах   на  початку  ХХ століття   активно велася просвітницька робота. У 1909 р. тут засновано перший дитячий садок в Галичині. У селі при „Союзі Українок" діяли курси шиття, вишивання, куховарства.

У Лисятичах був тартак і великий млин, цех по виготовленню черепиці, дві олійні. У селі були свої ремісники: ковалі, колодії, столярі, бондарі, кравці, шевці, ткачі.

  Сучасні  Лисятичі – це одне  з  найбільших  сіл  району, в  якому  живуть  працьовиті  люди, де  банями дві  церкви  підпирають  небозвід  , а  посеред  колишнього містечка  стоїть  на  постаменті   в  глибокій  задумі Тарас  Шевченко. (190 cлів)

                                      П’ятничани

 

 Якщо  їхати  зі  Стрия  по  трасі  на  Львів, побачимо  немале  село  справа, яке  має  назву  П’ятничани. Тягнеться  воно  від  траси  перпендикулярно  до  лісу,  який  зветься  Діброва. Поблизу  протікає  невеличка  річка  Вівнянка, права  притока  Дністра. Чому  П’ятничани? Звідки  ця  назва? 

  Перша  згадка  про   село  датована  1515  роком. Якихось  історичних  даних  про виникнення  назви    нема. Але  з  глибини  віків дійшла  одна  легенда, яка  розповідає, що  в  лісі  Дуброва  колись  був  Василіанський  монастир, тому  й  село  мало  назву  Монастир. Євангеліє  цього  монастиря  зберігається  в  бібліотеці  Баворовського  у  Львові.

   Під  час  одного  з   татарських  набігів  село   було  спалене  дотла.  І  сталося  це  у  п’ятницю.  На згарищі   люди  побудували  нове  поселення, назвавши  його  П’ятничанами,  на  згадку  про  трагічну  подію.

  На  південній  околиці  села  збереглась  у  лісі каплиця  Успення  Пресвятої  Богородиці, біля  якої  било  джерело. Щороку  на  свято  Успення  тут  відбувається  відпуст, святять  воду,  яку  вважають  цілющою. (167 слів)

                                           Станків

  На  рівнинній  території  з  невеликими  горбами  та  ярами  розкинулось  село  Станків. Дві  річки  протікають  повз  населений   пункт –  Бережниця  і  Жижава, котрі впадають  в  іншу  річку  - Стрий.

   Колись  Жижава  була  повноводною. Під  час  повеней  її  води  виходили  з  берегів і  розливалися, затоплюючи рівнинні  землі. Від  Жижави  ще  й  досі  протікає  рукав, де  колись  стояв  млин. Тепер  по  ньому  не  залишилося  навіть  сліду, а  про  його  існування нагадує  лише  назва  місцевості, що  збереглася  у  народній  пам’яті.

  Перша  згадка   про  село – 1482  рік. Станків  тоді  був  резиденцією  з  укріпленнями  і  належав  шляхтичу Ю. Нагваздану.

   Про  походження   назви  села достеменно  відомо  небагато. Давно  колись  вона  звучала   трохи  по-іншому – Станьків. Дійшла  легенда,  що  так  називавалося  поселення  людей,  котрі  втікали перед  монголо-татарськими  навалами  у  непрохідні  ліси   та  болота. Ці групи  втікачів  називали  себе

«стан», загін.

  Скільки  у  цій  легенді  правди, важко  сказати. Відомо  також, що  в  Галичині  є  понад  10  сіл  з такою  ж  назвою.

                                              Голобутів

 У  мальовничому  куточку  Прикарпаття  розкинулось  село  Голобутів, яке  з  трьох  боків   оточують  прекрасні  ліси, кожен  з  яких  має  свою  назву: Великий  Ліс, Городище  і  Березина. Через  село протікають  дві  річки – Колодниця  й  Уличанка. Неповторний  вигляд  має  урочище  Верпля, де навесні  і  влітку  сяють  своєю  красою   рідкісні квіти, шумлять  різноманітні  дерева.

   Про  походження  назви  села існує  кілька  легенд. Одна  з  них  говорить,  що  у  давні  часи, вибираючи  зручне  місце  для  поселення , першим  на  цих  землях  з’явився рибалка. На  березі  річки  він  збудував  собі  скромне  житло – голу  будку . Звідси  й  пішла  назва спочатку «Гола  будка» , а  потім – «Голобутів».

  Церква  Вознесіння  Господнього, збудована  1927 р., - краса  і  гордість  мешканців села. Біля  неї  стоїть  дерев’яна  дзвіниця  з  великим  дзвоном.

    Неодноразово  в  цьому  куточку  Стрийщини  бував  Іван  Франко, де  проводив  дозвілля  й  працював  над  своїми  безсмертними  творами.

   У  центрі  села встановлено  пам’ятник  Каменяреві, а  неподалік – камінь з  написом, який  засвідчує, що  на  цьому місці любив  відпочивати  Франко.

   Серед  вихідців з  села  є  і  культурні  діячі, і  борці  за  волю  рідного  краю, якими  гордяться  голобутівчани.   ( 201 слово )

                               Легенда  про  явлення  Діви  Марії

 

  

  Колись  давно-давно ,   з  незапам’ятних  часів,  на  місці  теперішньої  каплиці  в  Добрівлянах  жив  багатий  пан,  на  прізвище  Шнайдер.   Будинок  багача  огинав невеликий   чистий потічок

   Одного  разу наймит, який  прислуговував  панові, вивів  коней  до  водопою. Нахилився  до  води – і  побачив  диво: у  воді, вся  у  світлі,  явилася  перед  ним  Діва  Марія.

  Слуга  неодноразово  розповідав  панові  про  побачене,  але  той  тільки  насміхався  з  нього, бо сам  був  невіруючим.

   Через кілька  років  після  цього  випадку  єдиний  син  Шнайдера  втрачає  зір. Багач-безбожник     нічого  спільного між  пригодою  його слуги   і  сліпотою  сина не  вбачав, але  жителі  села  були  впевнені, що  це  кара  за  невір’я  пана.

  Після   смерті  Шнайдера    люди  вирішили  побудувати  на  його  подвір’ї  каплицю. Сучасникам  пана  не  вдалося  втілити    мрію  в  життя, але  їхні  нащадки  побудували-таки прекрасну  каплицю  на  цьому  священному  місці, овіяному  легендами.

                                                                      ( 162 слова )

                        Куточок  рідної  землі

  Монастирець – мальовничий  куточок  у  передгір’ї  Карпат. За  селом,  на горі, ледь  видніється стара  церква, довкола  якої  ростуть  віковічні  дуби  та  липи. Колись  давно  тут  був  монастир, від  нього  і походить  назва  села.

  Усе  село  пронизує  річка  Колодниця, яка  вузькою  смужкою  протікає  попід  горою,  а  біля  хутора  Вербина  в  неї впадає інша річка  Шепільська.

   Береги  обох  річок  оброслі  верболозами,  і  з  пригірка  здається,  що  то повзуть дві  великі  волохаті  гусениці.

  З  села  до  лісу  веде  польова  дорога, обабіч  якої  ростуть  розлогі  верби  і  вільхи. Де-не-де  видніються   поодинокі  кущі  шипшини , а  над  річкою, коло  містка, красується  розкішний  кущ  калини.

  Колись тут, на  березі  річки ,   стояв  старий  млин, порослий  кропивою.  Вечорами    над  ним    петляли  кажани.  Своїм  виглядом  млин   навіював містичні  відчуття.

  Далі, за  річкою, –  невелике   поле, за ним –  густий  ліс. Справа  від  дороги, що  веде  в  ліс, урочище  Гандзин  Кут, де  насипана символічна  могила  повстанцям, які  загинули, обороняючи  рідний  край  від  ворога.

 А  ген-ген  ліворуч видніються  карпатські  ліси, які  здалеку  здаються  темно-синіми.

 Приїжджаючи  в  село, часто  милуюся  його  неповторними  краєвидами. (217 слів)

                             « Семий  гине !»

      У  передгір’ї   Карпат, на  правому  березі  річки  Стрий, розкинулось  село  Семигинів. Історія  виникнення  села  сягає  у  сиву  давнину. Існує  декілька  переказів  про заснування  села  і  його  походження. Ось  один  із  них.

    Після  смерті  Київського  князя Володимира  Святославовича  спалахнули гострі  міжусобиці  між  його  синами. Святополк, воюючи  із  Святославом  за  захоплення Галицько-Волинських  земель, пішов  походом  на  молодшого  брата   у  передгір’я  Карпат. Перша  битва  була  жорстокою, і  відбулася  вона  на  довгих  луках, де  тепер  розташоване  село Довголука. Сили  були  нерівні, тому  Святослав зі  своєю  дружиною  змушений  був  утікати  на  правий  берег  річки  Стрий, а  з  ним  і  семеро  його синів.

   У  вирішальній  битві загинуло  багато  воїнів  з  обох  полчищ, загинули  і  всі  сини  Святослава. Коли  помирав  останній, сьомий,  дружинники  в  розпачі  викрикнули: «Семий гине!» Від  цього, припускається, і  пішла  назва Семигинів.

  Цей  переказ  подано  у  Лаврентіївському  літописі. Є  також  відомості, що  в  часи  Ярослава  Осмомисла  на  території  села  був  замок, де  відпочивав князь  влітку,  повертаючись  з  полювання. ( 190 слів)

                       Історія  виникнення  села  Угерсько

  У 1159 році  проти Галицького князя Володимира повстали його бояри під керівництвом  Ростислава, бо хотіли поставити на його місце

 Волинського князя  Романа.  Князь Володимир особисто поїхав до Угор­ського короля  просити про  військову допомогу,  аби  придушити  повстання,  але той наказав ув'язнити князя,  а сам силою заволодів  Галицьким кня­зівством.

  Князю вдалось втекти, і  він  просить  про   допомогу  німецького цісаря ,    але той  відмовив, порадивши  вдатися до польського короля Болеслава ІV . Польський ко­роль відразу виділив сильну армію, щоб вигнати Угорського князя із  Галицького князівства.

  Володимир розпочав битву і розбив угорське військо.  Одна частина вій­ська  відступила  в  напрямку Карпат на Угри,  а друга частина потрапила  в   полон.  Збунтовані бояри Ростиславичем  покорились князю Володимиру, і  той  знову заволодів своїм князівством.

   Угорських полонених князь наказав поселити в  лісових степах над річкою Стрий. Поселення  угорців  спочатку  називали  Угринами, потім  Угорщани, а  з приходом  поляків  на  наші  землі село  дістало  назву  Угерсько.

                                 Франко  і  Стрийщина

   Стрийщина…У цій  частині  Галицького  Підгір’я  Іван  Франко бував  дуже  часто, збирав  матеріали  для  своїх  літературних  і  наукових  творів, працював  над піднесенням національної  свідомості  тутешнього  населення.   Вніс  неоціненний  вклад  у  нагромадження  та  дослідження  бойківського  фольклору. Письменник записував  прислів’я,  приказки, перекази  в  Стрию, Дулібах, Гірному   та  суміжних  і  віддалених населених  пунктах. До  його «Галицько-руських народних  приповідок» увійшли матеріали, зібрані в Добрянах,  Голобутові,  Грабівцях, Завадові  та  Лисятичах.

  Чимало  місця  займає  Стрийщина  в  художніх  творах  Каменяра, зокрема  в  повісті «Петрії  і  Довбущуки», оповіданнях «Ріпник», «На  лоні  природи», «Цигани» та  ін.

   1880 року  в  Стрию,  очевидно,  в  тюрмі,  І.Франко  написав  вірш «Ти  знов  оживаєш, надіє!».

  Тепло відгукнувся  письменник  про  селянина   Берника з  Лисятич  у  сатиричному  віршованому  оповіданні «Вандрівка  Русина  з  Бідою».

  У  Стрию і  селах повіту  Іван  Франко  мав  багато  приятелів, часто  гостював   у   них   і  працював  над  своїми літературними  шедеврами.

Загалом одне  тільки  місто  Стрий  Франко  відвідував  не  менше  двадцяти  п’яти  разів.